24 лютого я була вдома, збиралася на роботу. Дзвонить син і питає: «Мама, що, це все?» Я питаю: «Що – все?» Він каже: «Мама, ти що, телевізор не вмикаєш?» Потім кум із Токмака дзвонить і каже: «Тікай, до нас багато техніки йде».
Почалися артобстріли, ми часто сиділи в підвалі. Одного разу, коли вилізли з підвалу, не впізнали наш провулок. Будинки зруйновані, хата сина теж частково пошкоджена. Зараз на весь провулок проживає одна чи дві людини. Другого травня майже всі виїхали.
Шокує, що не можна приборкати ту людину, яка все це з нами робить. Шкода, що не можна зупинити ті всі події.
