«Війна для мене – це...»

Це — страх.

Коли для вас почалася війна на Донбасі?

... Ну, напевно, із перших бомбувань, коли я побачила загибель, коли вибухає вертоліт над Донецьким аеропортом, точніше, з боку Донецького аеропорту. Це, напевно, той день, коли ти усвідомив, що щось відбувається явно не так. Із вибухів, із цього війна й почалася. Ну і з моєї вимушеної еміграції.

Вам доводилося бачити воєнні дії на власні очі?

… Я думаю, ні. Якщо тільки активними воєнними діями вважати вибухи над Донецьким аеропортом. Я точніше чула, ніж бачила.

Ми не вірили, що буде війна

Про що ви говорили з рідними й сусідами під час активних бойових дій?

... Ми обговорювали, чи будуть бомбити мирних жителів, чи ні, чи зачепить це центр міста, що буде далі, чи залишать це без уваги влади.

Не вірили, що буде небезпека для центру. І не вірили взагалі у війну, що будуть активні бойові дії.

Що з пережитого досвіду війни вам запам’яталося найбільше?

... Це — залізничний вокзал, коли я їхала вже на територію Росії. Там було дуже багато озброєних людей, це було, як у кіно, всюди ходили озброєні люди. Когось вели в наручниках, когось захопили, когось обшукували. І люди в самих потягах їхали, як у кіно, без квитків, вагони були забиті, аби виїхати. Чути було вибухи. Коли ми від’їхали, то перестали їх чути, і це викликало якесь полегшення. Ось це найяскравіше враження.

Нам властиво стирати з пам’яті неприємні події. Про яку подію з початку збройного конфлікту на Донбасі ви б хотіли забути (не можете забути)?

... Це — вибухи, їх звуки. І вид військової техніки досі викликає в мене навіть не паніку, але швидше, істерику. Я б хотіла забути ці вибухи й не бачити воєнної техніки.

Ви переїхали внаслідок війни. Куди? Як відбувався переїзд?

... Переїзд – це голосно сказано. Це була втеча. Навіть і не втеча, а бажання сховати свою дитину, щоб вона не бачила війну, якомога далі її вивезти. Я хотіла вивезти її на територію Ростова, там були мої родичі. Але в Ростов залізниця була підірвана. І мені довелося виїжджати до Криму.

Я думала, що за місяць війна скінчиться, і я повернуся. Але так не сталося. Із Криму я приїхала до Ростова, з нього – у Краснодарський край. У Криму, Ростові та Краснодарському краї в мене була надія, що я повернуся в Донецьк.

Мій прогноз був – кілька місяців, тому що не було активної, яскравої війни, і не було її завершення. Але в серпні-вересні я дізналася, що будинок, у якому я жила, був частково зруйнований, я зрозуміла, що це всерйоз і надовго.

У Російській Федерації особисто до мене ставилися нормально, добродушно, без агресії. Але не скажу, що килимову доріжку стелили. Я чула, що до емігрантів не завжди ставилися добре, тому що ми вели себе відповідно. Емігрантські служби Росії були перевантажені роботою, на нашу адресу висловлювалися не надто привітно.

Чи плануєте повертатися додому, коли війна закінчиться?

... Ні.