Мені 55 років. Я з чоловіком жила в селі Любимівка Запорізької області. Була техпрацівницею у школі. Про початок війни дізналася від директора.
Другого березня з’явилися окупанти. Того ж дня зникло світло. Ми не відкрили двері російським військовим – тоді вони виламали вікно.
Окупанти забрали телефони й залишилися в нас. Нам дозволили виходити лише щоб погодувати собаку. Залишати двір заборонили.
Я епілептик. Чоловік одразу попередив про це військових. Вони не чіпали нас. Лише попросили чайник, щоб закип’ятити води. Сиділи в кухні та в погребі.
З п’ятого на шосте березня у наш будинок влучив снаряд. На щастя, ми не постраждали. Після цього окупанти віддали нам телефони і відпустили до моєї сестри.
У кінці березня ми виїхали, бо в мене закінчувалися ліки. Затрималися в Пологах, тому що їхала колона окупантів.
Зараз винаймаємо квартиру в Запоріжжі. Живемо з донькою, зятем і двома внуками. Вони виїхали одинадцятого березня.
Після того як я відвідала психолога і невропатолога, трішки заспокоїлася. Однак після вибухів у Запоріжжі знову стала нервовою.
Мрію про закінчення війни. Хочу, щоб у дітей і внуків було мирне майбутнє.
