Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 168
Раїса Степанівна Колєснікова
вік: 69
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
«Ми не встигали ховати»

Перший снаряд впав за будинком. Син чудом вцілів. Були сильні обстріли у 2014–2015 роках. Свійські тварини загинули, будинок частково зруйнували. Старший син помер, бо не мали змоги вивезти його в Донецьк на лікування. Війна забрала багатьох, хто жив поряд.

Налякані зараз люди, особливо люди похилого віку. Вони кажуть, що навіть під час війни такого не бачили, коли спиш уночі й не знаєш, куди бігти.

Наше село Гранітне нам дуже подобалося. Дуже було добре, була робота. Дружні, спокійні люди жили. Багато хто приїжджав, їм теж дуже подобалося тут. Зараз багато хто виїхав. Після початку війни було дуже важко, а потім ми звикли.

2014 рік з осені як почався – відразу побиті були вікна та дах, і огорожі не було вже. Починають обстріл – ми й у підвал бігали. Але переважно в хаті сиділи. Шукаєш безпечний кут. Плівкою були забиті всі вікна. І взимку так було, все навколо розбите, розкрите. Дахи в усіх протікали. У всіх ні шибок, нічого. Ось, пройти вулицею можна, подивитися. Деякі трошки відновили, а деякі ще ні, так усе і стоїть. 

Ми не встигали ховати

Спершу впав снаряд за хатою. Стояв син на розі хати, і його ми покликали. І щойно він зайшов у двір – два великі снаряди впали. Його б не було в живих без сумніву.

А потім падало навколо хати скільки снарядів! Усю худобу в нас повбивали. Такі телиці великі були… Побило все. Будинок весь – ні вікон не було, ні даху. Усе повідлітало. Ні паркану нового немає, нічого.  А хто буде відновлювати? Невідомо. 

Я навіть передати не можу, що було. Це було несподівано якось, почали нас бити. Важко… Більше страху було за дітей, за онуків, не за себе, звичайно. Ось сусіда вбило.

Налякані зараз люди, особливо люди похилого віку. Вони кажуть, що навіть під час війни такого не бачили, коли спиш уночі й не знаєш, куди бігти. Бувало, вставали вночі й навколо все горіло. І в ніч гасили. І в підвал бігли серед ночі.

Ми йшли з дому в центр, тому що тут взагалі неможливо було перебувати. А якось повертаємося додому, дивимося: ні вікон, ні скла, нічого. Усе побите, усе розкрите. А зима. Під плівкою років зо два сиділи. Опалювали вулицю – вікна ж розбиті. Дах розбитий, протікав, усі стелі в плямах. 

Ми не встигали ховати

Вбило мою невістку, дружину брата. Невістка вийшла води набрати. Світла в нас не було, і тому води не було у дворі. До цього був обстріл і ніби як затихло все. І прилетів снаряд прямо біля неї – і її розірвало. До цього вони перейшли жити ближче до центру, до сина. Пішли звідси, бо сильно тут били. І там, у сина вбило її. 

Залишився син з двома дітками без дружини. Зараз він не працює, от як не працювати йому з двома дітками?  Він ходить, бідний, на шабашки, щоб заробити, щоб дітей нагодувати.

Чоловіка племінниці застрелили. Їхав він звідси до Тельманового ввечері, віз матері молоко… Залишилося двоє крихітних дітей, меншій дівчинці три місяці тоді було. Зараз їй п'ять років, і вона не знає батька. 

У племінника тещу вбило просто у дворі. Жінка господарство годувала вранці, і все. Як можна це терпіти?

Коли в нас хворів син, ми не могли його нікуди повезти. Не можна було виїхати. Йому треба було до Донецька, він там лікувався. Але не зміг виїхати. Ми сина поховали.

Десь із пів року ми не отримували ні пенсію, ні зарплату, нічого. Це добре, що ми змогли вижити, а як вижили пенсіонери, ніхто не знає. У нас було за що, а в людей не було. Було боляче дивитися, коли приходили люди похилого віку до сільської ради і просили. Це що таке? 

Ми навіть зараз, як на пороховій бочці. Сьогодні почали стріляти о четвертій ранку, до п'ятої били. Ми не знаємо, звідки. Повз нас летіли снаряди, свистіли. Я не знаю, з якого боку і куди били.

Намагалися вони перебивати світло. Вітер, холодно, а вони луплять по стовпах. Світло потім кілька днів роблять, а ввечері знову взяли й розбили його. Як сидіти без світла, якщо в нас усе під електрику? Щойно світло давали, чоловіча робота була – змолоти зерно, а жінки то прали, то воду качали. 

У магазинах усе було, але в людей не було грошей. Ті, хто втратив роботу, виживали завдяки пенсії батьків. Молодь у результаті вся виїхала. Стільки будинків порожніх! Вони не хочуть повертатися, поки не буде роботи, а роботи немає. На кого сподіватися? Горе, розруха.

Ми не встигали ховати, це був жах. У нас на вулиці загинули чотири людини.

Снаряд упав, була яма в людський зріст. Це був 2015 рік. Був сильний обстріл, ми в підвал спустилися.  Коли вийшли, побачили худобу убиту. Осколками все побите було. Вони і зараз іноді трапляються в городі. 

Ми не встигали ховати

Ми про що мріємо? Ми мріємо, щоб був мир, щоб була робота, щоб наші люди повернулися. Щоб було так, як раніше. Ми про це і мріємо. Про що ще можна мріяти? Щоб діти повернулися всі додому.

Щоб наша вулиця була сповнена людьми, як завжди. Щоб не було таких розбитих будинків. Щоб людям допомогли відновити житло, бо в них немає за що. Ось, стоїть навпроти будинок повністю розбитий. А хто буде відновлювати? Дівчата, які приїдуть? Чоловіка немає в домі.  

Ми не встигали ховати

Я 51-го року народження, мені 68 років. Ми отримуємо пенсію. Господарство тримаємо. Син з господарством допомагає і підробляє, коли є можливість. Працював до війни весь час, але все позакривали, кар'єри зупинилися. Роботи тут жодної. Так і живемо. 

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій