«Ми не втрачаємо бадьорість духу і сподіваємося, що все буде добре»

До війни я вийшла на пенсію, але продовжувала працювати. У нас у Луганську була квартира, ми жили разом із онукою, яка навчалася на логопеда. Донька живе у Петропавлівці, біля Щастя. Коли розпочалися військові дії, разом із онукою ми 4 червня 2014 року виїхали з Луганська. Вона навчалася у Старобільську, а магістратуру закінчувала вже у Києві.

Наше життя через війну змінилося дуже круто. Ми стали жебраками і нещасними, особливо спочатку. Але потім все трохи налагодилося. Внучка закінчила інститут. До війни донька працювала в Луганську та дядько теж. Ми всі переїхали до Щастя. Спершу роботи не було, потім знайшли. Внучка працює у дитячому садку вихователем, народила дитинку.

Тут була сіра зона, все летіло через нас. Доводилося часто сидіти у підвалі та на сумках з документами. Це було дуже страшно. І зараз періодично страшно. Буквально днями Щастя обстріляли, а там працюють онука та донька. Було страшно за них. Життя справді розділилося. Але ми не втрачаємо бадьорості духу і сподіваємось, що все буде гаразд.

На щастя, Бог милував, у нас тут помешкання не постраждало. У Луганську квартира частково отримала ушкодження, ми її ремонтували, приводили до ладу.

Життя змінилося не лише у нас, у всіх. Нині всім дуже складно. Буквально тиждень тому я їздила до Луганська, і дуже боляче дивитись, як люди їдуть отримувати копійчину. Їм по вісімдесят-дев'яносто років, вони на милицях, з паличками, їдуть отримати пенсію, стоять у черзі. Мені навіть кілька разів доводилося бачити, як у черзі на блок-постах люди вмирали. Це жахливо. Про це не можна розповісти без сліз. Я згадую, і щоразу засмучуюсь і плачу.

Я мрію, щоб ми могли вільно пересуватися. Нині стало дуже й дуже тяжко. В мене чоловік на групі [інвалідність], у нього захворювання суглобів. Дуже багато грошей йде на ліки, дорогі уколи. Молоді люди можуть поїхати на заробітки або влаштуватися на сезонну роботу, а ми в такому віці - вже ні.