Бердарь Наталя, вчитель, Новополтавський ліцей Вільнозапорізької сільської ради Баштанського району Миколаївської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Є дати, які назавжди врізаються в пам’ять. Для мільйонів українців такою датою стало 24 лютого 2022 року. Для мене - це не просто день початку повномасштабної війни. Це день, коли моє життя розділилося на "до" і "після", день, коли мій чоловік без вагань пішов боронити Україну. З того моменту ми живемо у реальності, де кожен новий день починається не з кави, а з перевірки новин, де повідомлення "я живий", «норм», «+» - найцінніше, що можна отримати, і де тиша телефону може лунати голосніше за вибухи.

Перші місяці були схожі на туман. Тіло рухалося, розум шукав рішення, а душа - трималася за любов. Я не воювала зі зброєю, але відкрила для себе інший фронт - тиловий.

Я збирала передачі, пакувала їжу, писала листи, купувала смаколики, вивчала те, чого ніколи не планувала знати… Кожна коробка, кожен теплий шкарпетковий рулон, кожний спечений рулетик стали способом сказати: "Я з тобою. Я поруч, навіть якщо між нами сотні кілометрів".

Ця війна змінила мене. Замість страху прийшло розуміння. Замість розгубленості - впевненість у своїй ролі. Я навчилася не чекати кращих часів, а діяти вже - тут і тепер. Я стала частиною великої спільноти людей, які не залишилися осторонь. Волонтери, дружини, матері, діти, сусіди - кожен знайшов у собі сили боротися по-своєму.

Тепер мої дні - це навчати дітей у школі, а разом з ними навчатися самій. Навчатися чекати…

Я навчилася не лише чекати, але й змінювати реальність довкола себе. Мій світ став меншим, але глибшим. Я розмовляю з тими, хто розуміє мене з півслова. Ми не питаємо "як справи" - ми питаємо "є зв’язок?” або “що треба передати?”. Це прості слова, але за ними - океан людської підтримки. Іноді мій чоловік приїздить на коротку відпустку. У ці дні світ ніби зупиняється. Ми не говоримо про майбутнє, не плануємо - просто живемо. У тиші, обіймах, без слів. І кожна така мить - подарунок. У ній стільки цінності, скільки не вмістить жоден фотоальбом.

Найбільше мене змінила не війна, а любов. Вона стала тихою, сильною, витривалою. Вона навчає не ламатися, бути стійкою, ділитися своїм теплом з іншими. Я вірю, що любов - це теж зброя. І вона не менш потужна, ніж усе те, що звучить на передовій.

Ця подія змінила все. Але водночас вона відкрила в мені сили, про які я раніше не здогадувалася. Я стала голосом, руками, серцем для тих, хто зараз там - під вогнем. І знаю, що коли мій чоловік повернеться додому, він побачить не ту жінку, з якою прощався. Він побачить ту, що навчилася тримати тил - сильно і гідно.

Ми всі змінилися. Ми стали нацією, де герої не лише у формі. Де навіть діти знають слова "тривога", "дрон", "плитоноска", і водночас зберігають здатність малювати сонце. І я пишаюся тим, що є частиною цього незламного народу. Бо саме з любові до чоловіка, до родини, до своєї країни - починається спротив. І з цієї любові народжується Перемога.