Діти Аліни прокидаються в теплих ліжках, але не вдома.
Ми мешкали ми в Приміському Нікопольського району. Коли почались обстріли, виїхали. Ми пробували повертатись, але це надто небезпечно. Зараз я з дітьми живу у Нікополі. В нашому районі більш-менш спокійно.
Про те, що почалась війна, нам сказала по телефону мама. Мої батьки живуть у Чаплинському районі на Херсонщині. Це дуже близько від Криму, тому їх окупували у перший же день. Вони й досі в окупації, їм не дозволяють виїхати. Мені дуже боляче від цього.
Нам допомагали благодійні фонди, зокрема Фонд Ріната Ахметова. Були моменти, коли ця допомога нас дійсно рятувала.
Чоловік захищає батьківщину. У нас двоє дітей і вони зростають без батька. Дякувати Богові, ми прокидаємось у теплих ліжках, але діти плачуть і хочуть до тата. На це тяжко дивитись.
Мене шокує те, що, виявляється, земля варта чийогось життя. У 21 столітті люди віддають свої життя за території. Це страхіття.
Я хочу побачити своїх батьків. Я мрію, що війна скінчиться, чоловік повернеться живим додому і ми знову зможемо жити у своєму будинку.
