Ми з чоловіком пенсіонери, але ще на пенсії працювали. Зранку почули обстріли, а через декілька днів із Каховки пішли колони.

Більше місяця ми були вдома. Світла, води не було. Ми вирішили виїхати. Було вже п’ять блокпостів, але ми ще пробралися, нас випустили. А потім вже нікого не впускали та не випускали. Вісім місяців нас не було вдома. Ми виїжджали в свою Миколаївську область, місто Первомайськ - там було спокійніше.

Самі собі садили город. Через вісім місяців нас звільнили, і ми повернулися додому. Важко було. Не було дров, вугілля, ми повернулися в нікуди.

Дружина хворіє: тиск високий, погано ногами ходить. З опаленням проблеми, і на даний момент немає де придбати дрова і вугілля. Ось так виживаємо.

Нас у Первомайську гарно прийняли, люди допомагали, та й так були приємні моменти. Дуже було приємно, як дізналися, що нас звільнили і ми можемо повернутися додому.

Усі на нервах, усі переживаємо, як хлопцям в окопах в таку погоду. Їм ще важче. Ми в хаті, в теплі, в добрі, а ось хлопцям - проблеми.

Ми постійно мріємо, що настане мир і все буде добре, наша Україна буде нашою Україною, наша земля буде нашою землею. Усе відбудується, налагодиться.