Кульова Анна, 10 клас, Дніпропетровський обласний ліцей-інтернат фізико-математичного профілю

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ісадкова Наталя Валеріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року стало подією, що перевернула мільйони доль і поставила кожного з нас перед вибором: залишатися осторонь чи простягнути руку допомоги. Для мене ця війна стала не лише великим страхом і болем, а й періодом усвідомлення глибокої людської відповідальності. Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи ми можемо бути світлом для інших.

Ще в перший день війни мої батьки прийняли, як тоді здавалося, звичайне рішення - забрати бабусю до нас. Ми не були впевнені, наскільки серйозною буде ситуація, і думали, що все скоро завершиться, або хоча б ми не будемо нікуди виїжджати.

Життя в місті не змінювалося протягом перших днів: працювали магазини, було відносно тихо, здавалося, що ця біда десь далеко, звісно, тривоги були,  звичайне життя ніби продовжувалось. Але все змінилося дуже швидко.

Уже 2 березня в місті зникло світло, перестав працювати зв’язок, стало складно дістати навіть базові продукти. Люди почали панікувати, а невдовзі розпочалися активні бойові дії. Ми не знали що робити: чи варто залишатися, чи шукати шлях евакуації…. та поки ми вдома, куди бігти. Перший день, коли  дізналися про наближення небезпеки, був, мабуть, найстрашнішим у моєму житті. Ми зібрали речі похапцем і вирішили їхати, до того ж військові порадили виїхати на декілька днів.

І тільки тоді я по-справжньому усвідомила, наскільки правильним було рішення об’єднати всю родину одразу. Якби ми залишили бабусю окремо, у тому хаосі довелося б шукати її в місті під загрозою обстрілів.

У день від’їзду до нас звернулися знайомі з проханням: вони не змогли евакуювати свою бабусю і благали  допомогти. Ми, не вагаючись, погодилися. Було важко: у машині - мало місця, нерви - на межі. Але ми не могли залишити людину на самоті під вогнем. Тоді я ще не до кінця розуміла масштаб цієї допомоги. Лише згодом, коли емоції стихли, я усвідомила: ми врятували життя. І це стало першим моментом, коли я відчула справжню силу маленьких вчинків.

Після евакуації ми прожили разом - я, батьки, брат, бабуся - понад два з половиною роки. Це був зовсім новий досвід. Нове місце, нові умови, відсутність власного простору - усе це вимагало розуміння, прийняття і терпіння. Але водночас ми стали ближчими.

Ми навчились поважати емоції одне одного, допомагати в побутових речах, підтримувати словами й діями. Допомога почалася з порятунку, але згодом стала нашою щоденною звичкою.

Попри статус внутрішньопереміщених осіб, ми не замкнулися у власних труднощах. Навпаки, активно долучалися до волонтерських ініціатив: плели маскувальні сітки для військових, в’язали шкарпетки, збирали речі для переселенців. Я сама підтримувала дітей зі свого міста, з якими мала зв’язок, адже вони молодші, і їм складніше: я з ними згадувала час, проведений разом, обговорювала фільми. Часом ми просто зідзвонювались та займались своїми справами.

Звичайні слова, малюнки, розмова про улюблений мультфільм - усе це допомагало їм відчути, що вони не одні, що все ще є життя поза війною.

Допомога - це не лише про великі героїчні вчинки. Вона може бути тихою, невидимою для інших, але життєво важливою. Це про людяність, яка проявляється тоді, коли нам самим нелегко, але ми не проходимо повз чужий біль. Мені здається, що в найскладніші моменти саме допомога іншим повертає нам відчуття сили та контролю над власним життям.

Я багато чула про те, що під час війни розкривається справжня сутність людей. І справді - у ці страшні часи я бачила щире добро в чужих обличчях, відчувала підтримку в найнесподіваніших моментах. І, навпаки, зрозуміла, як важливо бути тим, хто не відвертається.

Сьогодні я знаю: допомагати - значить бути живим. Бути людиною. Бути тим, хто здатен розділити тягар іншого, навіть коли тобі самому важко.

Наші вчинки змінюють долі, а іноді й життя. У ті складні місяці ми врятували не тільки когось іншого,  ми врятували себе. Свою віру в добро, у надію, у силу єдності. Допомога - це частина нашої гідності. І я щаслива, що мала можливість бути її носієм.