Олену Петрівну не полишає відчуття зради, адже вона не може забрати з собою лежачу бабусю в підвал під час обстрілів
Я живу з чоловіком в Краматорську, працюю в бібліотеці. Від початку війни нікуди не виїжджала, тому що у мене старенька бабуся, я її доглядала.
У перший день війни я бігла на роботу, й тут почались такі страшні вибухи. Я не знала, що робити. Потім зателефонували з роботи й сказали, щоб ми були вдома, в укритті. Страшно було, як тільки сирена – ми відразу в підвал.
Я дуже переживала за бабусю. Їй дев'яносто років, вона лежача була. Під час обстрілів ми тікали і ховалися, а вона залишалась вдома. Було таке відчуття, що ти людину зраджуєш, хоч ми й вікна для безпеки закривали.
Ну, війна є війна: дуже складно жити в таких умовах, в яких ми живемо. Страшно навіть вийти по хліб в магазин, тому що ти незахищений в цьому житті ніяк.
Я діабетик: на щастя, ліки дають. Дякую всім, особливо Фонду Ріната Ахметова і всім волонтерам. Нам і хліб дають, і продукти, і людям дрова давали безкоштовно, у кого пічне опалення. Дуже допомагають, ми дуже вдячні.
Ми однаково мислимо, як до війни, так і зараз. Це наша країна, наша земля. Наші рідні виїхали, бо в них маленькі діти.
Я не знаю, коли може скінчитися війна. Ми молимося Богу і дуже хочемо, щоб якнайшвидше. Щоб діти приїхали, всі були живі, й мир настав якомога раніше.