Іван з Олею залишились на Березанщині попри небезпеку. Люди хотіли допомагати ЗСУ та постраждалим від окупації

Ми з колишнього Березанського району. Життя було як у звичайних людей: працювали, займались господарством. Мені 57 років, в мене є дружина. Коли почалась війна, ми були шоковані, не вірилось, що таке можливо.

Ми нікуди не виїжджали, залишались вдома, тому що тут стояли наші хлопці, їм потрібна була допомога.

Ми не голодували: сюди привозили гуманітарку - люди розбирали. Ми збирались разом і намагались допомагати, чим можна. Хтось біженців приймав, хтось готував для солдатів. Дружина готувала вранці, в обід і ввечері, часом - на кілька сотень людей. Хтось із жінок варив борщ, хтось друге готував, хто – ще щось. Намагались смаколики ще якісь приготувати, щоб порадувати хлопців: якихось тортів напекти, печива, пиріжків. Посуд мили потім.

Готувати щоденно для такої кількості людей - тяжкий труд. Поки готувала, дружина біль не відчувала, а коли хлопці поїхали, все почало боліти – певно, організм отримав відкат від того напруження.

Війна змінила наше ставлення до людей. Люди різні. Ми зблизились із тими, хто з нами одних поглядів, і навпаки, перестали спілкуватись з недобрими людьми. Як то кажуть, чужі стали ріднішими.

Я мрію, щоб настав мир і всі, кого чекають діти, жінки, матері, батьки, повернулись додому.