Грисюк Юрій, 11 клас,  ОЗЗСО «Камінь-Каширський ліцей № 1 імені Є.Шабліовського»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Федчик Лідія Павлівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів. Тисяча днів болю, страху і втрат. Тисяча днів надії і віри в те, що все це колись закінчиться. Важко уявити, що війна триває так довго, що багато хто з нас вже не пам’ятає життя до неї. Як це - прокидатися без сирен? Як це - не боятися за рідних, не перевіряти новини щохвилини, не зупиняти уроки через повітряні тривоги? Для багатьох моїх друзів та рідних війна стала жорстокою реальністю, в якій ми всі живемо, дорослішаємо, вчимося цінувати кожен день і всупереч усьому мріємо про мир.

Ця тисяча днів змінила кожного з нас. Війна змусила мене дивитися на світ по-іншому, відчути біль моєї країни, навчила цінувати прості речі, які ще нещодавно здавалися звичайними.

Але понад усе, вона відкрила для мене силу нашого народу, нашої єдності і незламності. І хоч це складний шлях, я знаю, що ми пройдемо його разом, бо вірю в Україну, вірю в нас.

До війни моє життя було звичайним: школа, друзі, захоплення. Коли я дивився історичні фільми про війни чи читав про них на уроках історії, мені здавалося, що це щось далеке, що мене не стосується. Та все змінилося, коли війна прийшла в Україну.

Тепер я знаю, що означають слова «евакуація», «укриття», «тривога». Щоденні повітряні тривоги та сирени стали нашою буденністю.

За ці 1000 днів я зрозумів, наскільки сильним є український народ. Мої батьки, сусіди, знайомі - всі вони об’єдналися заради однієї мети: захистити нашу землю, наші домівки, наше майбутнє. Кожен робить свій внесок: хто допомагає з гуманітарною допомогою, хто волонтерить, а хто зі зброєю в руках захищає Україну на фронті. Я дуже пишаюся своїм народом, і ці почуття навіть важко описати словами.

Важливу роль відіграють і наші Збройні Сили. Вони стали для мене символом мужності, сили та надії. Коли я бачу новини про те, як вони звільняють наші міста та села, я відчуваю гордість.

Я знаю, що вони борються не лише за територію, але й за нас, за наше право бути українцями. Це відчуття справедливості та єдності, яке я ніколи не забуду. Можливо, саме ці події допоможуть мені в майбутньому стати кращою людиною. Війна вчить нас цінувати мир, і зараз я часто думаю про те, що настане час, коли ми знову житимемо у спокої. Я хочу, щоб у майбутньому ми відбудували наші міста, щоб Україна стала сильною і процвітаючою державою. Мрію про час, коли ми з друзями знову будемо разом, коли вчителі повернуться до шкіл, а батьки зможуть спокійно працювати, не хвилюючись про безпеку.

Кожен із нас вже зараз будує це майбутнє своїми діями. І хоча я лише учень, я розумію, що теж можу робити внесок.

Можливо, мої маленькі вчинки, такі як допомога в зборі речей для переселенців чи написання листів підтримки для військових, здаються незначними. Але я впевнений, що кожен добрий вчинок має значення, особливо в такий важкий час.

Дмитро Коцюбайло, «Да Вінчі», був не просто воїном - він став легендою, героєм, якого не забуде Україна. Молодий, але вже досвідчений і мудрий, він, як мало хто, розумів ціну свободи і був готовий віддати за неї все, навіть життя. Його шлях - це шлях людини, яка не злякалася найважчих випробувань, яка взяла на себе відповідальність за долю свого народу.

Він знав, що таке страх, але не піддавався йому; він розумів, що таке ризик, але сміливо йшов уперед, бо його метою була перемога і вільна Україна.

Найважливіше, що ми не маємо права забути про тих, хто віддав життя за нашу свободу. Мені важко уявити, скільки горя переживають сім’ї, які втратили своїх рідних на цій війні. Тому моя вдячність до них безмежна. Я вважаю, що кожен українець має пам’ятати про їхній подвиг, бо саме завдяки таким героям ми маємо шанс на майбутнє.