Юлія не хоче їхати за кордон. Вона і з Гуляйполя їхати не хотіла, але довелось кинути дім, щоб врятувати дитину.
Сама я з Гуляйполя. Там народилася, виросла, створила свою сім’ю, там народився мій син. Йому зараз десять років. У нас все було добре: хату придбали з чоловіком. Чоловік працював в поліції, я працювала в суді. Все в нас було, дитина щаслива ходила до школи - насолоджувались життям.
Далі все миттєво стало, ніби страшний сон, від якого ми й досі не можемо прокинутись. 24 лютого я йшла на роботу, це був будній день. Чоловік був на добовому чергуванні. Він мені о п’ятій ранку зателефонував і сказав, що почалась війна. Я не повірила - думала, він жартує. Але він сказав зібрати речі, щоб все було готове про всяк випадок. Почали телефонувати родичі з Дніпра, розповідати, що Харків, Суми, інші великі міста і північ України бомблять росіяни. Це було не просто чергове загострення у Луганську і Донецьку – вони бомбили усю країну.
У мене був ступор. Війна у 21 столітті. Хіба таке можливо?
Я з чоловіком та мої батьки - ми всі були в свекрухи, бо в нас пробили газову трубу, а в неї була криниця і газ був. Спочатку було ще якось терпимо. Ми не могли подумати, що Гуляйполя це може торкнутися: кому наше місто потрібне? Та ми були неправі. Почали літати ракети, ми ховалися до підвалу, інколи - до коридору.
Малого садили у ванну і накривали ковдрами та подушками, а самі молилися Богу при свічках.
Над нашою хатою літали міни та «Гради», ми чули автомати, вибухи. Вороги розбили центр міста, почалися пожежі - будинки горіли. Міський голова організував евакуаційні автобуси, говорив людям, що потрібно виїжджати, але було тяжко на це наважитися.
Був такий момент, що син дуже злякався, і ми вирішили, що залишатись вдома більше не можна. 14 березня ми виїхали з міста всією родиною. Їхали, куди очі дивляться. Кожного дня мені сниться рідний дім, двір, садок - все наше життя. Ми тільки з чоловіком там нормально почали жити, все було добре. Тепер ми вимушені це все пережити. Кожного дня сподіваємось, що зможемо повернутися, поки ще хата більш-менш ціла. Але насправді - не знаємо, де опинимося завтра.
Залишати рідне місто було морально тяжко. Тоді було ще холодно, і ми в яких куртках були - в тих і виїхали, вже потім їздили по речі. Важко було житло знайти - їздили довго. Чоловік все говорив, щоб ми за кордон їхали, але я нікого не хотіла кидати. Так ми опинилися в Новомиколаївці. Колега запропонував - тут у нього маленький будиночок пустував.
Ми спали на підлозі, але я раділа тому, що ми всі живі та всі разом. На той момент цього було достатньо.
Коли почали приходити до тями, почали обживатися. Люди добрі та чуйні – допомагають, чим можуть, але то все не наше. Я вдячна всім, але дуже хочеться додому. Роботу ми втратили, батьки - без роботи, а ще не пенсіонери. Добре, що є виплати для внутрішньо переміщених осіб та гуманітарна допомога - інакше не знаю, як би ми жили.
В Гуляйполі залишилась моя бабуся - їй допомагає сусід. Я не знаю, що з нею робити далі. Сумки їй передаю й кожного дня чекаю, що окупантів відгонять від Гуляйполя, і ми зможемо повернутися.
Життя змінилося. Якщо розіб’ють ще й нашу хату, я не знаю, куди повертатися, як дитину піднімати на ноги. Що нас взагалі чекає завтра - невідомо. Раптом війна і сюди дійде? Тут тихо, але здалеку ми чуємо гуркіт снарядів. Головне - залишитись живими і не падати духом, а далі життя підкаже, що робити.
