Якута Ірина, 3 курс, ВСП "Дубенський педагогічний фаховий коледж РДГУ"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Соколюк Олена В’ячеславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

О, скільки бачила вже Україна,

І натерпітись скільки довелось!

Вона місцями – мертва вже руїна,

А де вціліла, все бідою залилось.

Тисяча днів… Тисяча днів війни, що змінила кожного з нас. Час, що розбив життя на «до» і «після». Мені всього 17, але ці дні забрали частину мого дитинства і змусили подорослішати занадто швидко.

Тисяча днів… Скільки це насправді? Хтось скаже – майже три роки, але для мене це ціле життя. Тисяча днів болю, страху, втрат і водночас надії. Надії, що все це закінчиться, що темрява відступить і знову засвітить сонце на мирному небі.

Але зараз цей шлях продовжується, і кожен день – це ще одна сторінка нової історії.

24 лютого… Той день, коли звичне життя обірвалося. Війна увірвалася в моє серце так само різко, як звуки сирен у тишу ранкового міста. Я не могла зрозуміти, як це можливо, що у XXI столітті моя країна раптом стала полем бою. Час минав. Дні перетворювалися на тижні, тижні на місяці. Я пам’ятаю той ранок, коли все почалося. Прокинулася від гучних звуків, яких ніколи не чула раніше. Вибухи, сирени…

У перші секунди не розуміла, що це, і тільки коли мама вбігла в мою кімнату зі сльозами на очах, все стало зрозуміло. Війна… Слово, яке раніше здавалося далеким, тепер стало нашою реальністю.

Що таке бути підлітком під час війни? Це коли ти повинна забути про випускний, не обираєш більше сукню для балу і не мрієш про канікули з друзями. Натомість ти тримаєш у руках рюкзак із мінімальними речами, обіймаєш батьків так міцно, ніби вони – твоя єдина безпека у цьому хаосі, і намагаєшся не зламатися під тиском того, що тепер називають "новим життям".

Одного дня, коли сирени знову розірвали тишу, я раптом зрозуміла, що більше не боюся. Ні, це не означало, що мені більше не страшно. Просто я звикла до цього страху. Він став частиною мого життя, як тінь, що завжди поруч. І я не могла більше з цим боротися.

Ми, підлітки, втратили можливість жити так, як наші попередники. Ми не читаємо підручники про війни — ми живемо в них.

Але є дещо, що тримає мене на плаву. Це віра. Віра в те, що наша історія не закінчиться на цих темних сторінках. Віра в те, що після цих тисячі днів війни ми всі будемо іншими, але не зламаними. Ці тисяча днів війни навчили мене найбільшому уроку: людська сила безмежна. Ми можемо впоратися з будь-чим, коли це стосується наших близьких.

Ми можемо пройти через пекло, якщо віримо, що попереду буде світло.

Війна змінила нас усіх. Я бачила, як мої сусіди, звичайні люди, бралися за зброю, щоб захистити свої домівки. Я бачила матерів, які до останнього тримали на руках своїх дітей, прикриваючи їх своїм тілом від небезпеки. Я бачила чоловіків, які ніколи не були на війні, але ставали воїнами за одну ніч.

І я бачила тих, хто більше ніколи не повернувся додому.

1000 днів війни — це не просто цифра. Це тисяча втрат, тисяча сліз, тисяча моментів, коли ти намагаєшся не здатися. Але це Мій шлях — це шлях тих, хто втратив усе, але не втратив себе. Я вірю, що колись ми знову будемо сміятися, що наші сльози зміняться на радість. І тоді ми зможемо сказати: "Ми вистояли, ми перемогли!".

Ці тисяча днів навчили мене бути вдячною за кожен ранок. Вдячною за кожне слово, сказане друзями, за кожну усмішку, за кожен момент, коли ми всі разом.

І хоча на нашому шляху ще багато труднощів, я вірю, що ми пройдемо його. Адже наш шлях — це шлях до перемоги, до миру, до нового життя.

1000 днів війни — це тисяча днів смутку і гордості. Вони навчили нас бути сильними. Вони показали, що навіть у найтемніші часи є світло — у нас самих, у нашій вірі, у нашій надії на мир. Війна залишила у мені рани, які ніколи не загояться, але вона також дала мені сили жити далі. Жити заради тих, кого більше немає, і заради тих, хто продовжує боротися.