Мені 33 роки. Працюю медичною сестрою, маю сина і чоловіка, живемо в Снігурівці, жили в окупації.

Від самого початку війни окупанти лізли, куди могли. Страшно було дуже. Потім вони обстрілювали наші домівки.

Ліки ми діставали як могли, лікували і простроченими. Води не було, носили з джерельця. Спочатку хліба не було, потім росіяни нам привозили, але за великі гроші. Ще вони давали гуманітарну допомогу, але ми не брали, бо потрібно було їм паспортні дані давати. 

Ми ніколи не думали, що в наш час ми будемо таке переживати. Що є такі люди в наш час, які стріляли в мирне населення, крали дітей, катували людей. Це не люди, це просто тварини.

Коли наші військові зайшли, нам не вірилося, ми плакали. Ми обіймали цих людей дуже сильно і були просто на сьомому небі від радощів.

В родині всі стали нервові, серцеві болі у всіх. Зараз взагалі дуже страшно: не знаємо, коли і як прилетить. Важко переживати розлучення з рідними, бо багато хто виїхав, багато кого довго не бачили.

Ми просто чекаємо, коли війна закінчиться. Віримо, що буде наша перемога, і хочеться, щоб якнайскоріше.