Мешканка Слов’янського району живе без газу та періодично без світла, але знаходить в собі сили підгодовувати собак та кішок. 

У 2014-2015 роках ми не виїжджали, залишалися вдома. Так було і на цей раз. Ми навіть не одразу зрозуміли, що взагалі сталося 24 лютого.

Але було дуже страшно. Гриміло так, що ми залізли в погріб. Звідти не виходили, хоча було дуже холодно. Ніхто не думав, що таке взагалі відбудеться між росією та Україною.

Сенсу виїжджати ми не бачили. Людям важко прожити на копійки. З евакуації повернулася сусідка, у якої п’ятеро дітей, і сказала, що краще вже бути вдома.

Ми залишилися без грошей, бо роботи немає, по гуманітарку бігаємо постійно. Боляче дивитися на людей, особливо на літніх.

Газу в мене немає, дрова збираємо, намагаємося якось опалювати будинок. Якщо холодно, то й болячки починають вилазити. Вода в нас надворі у колодязі, відрами приносимо. А як ті бідні люди по квартирах зараз живуть – не уявляю. Світло вимикають часто, ось сьогодні не було. Ми собі з цеглин змайстрували піч на вулиці, у казані готуємо їсти.

Люди поїхали, полишали котів, собак, ми їх годуємо. На вулиці майже нікого не лишилося. А що робити? Як собачка або кішка дивляться на тебе – ти просто не можеш повз них пройти.

Роботи зараз у мене немає. Її у Слов’янську можна знайти, але страшно. Я взагалі не уявляю, як можна ходити по місту, щоразу ж сирена. Люди вже звикли, чи що? Чи набридло, може.

Ми постійно на вулиці, щоб не разом бути у хаті, бо це вже нестерпно. Вийдемо за двір, постоїмо, побалакаємо. Треба себе відволікати, бо так і збожеволіти можна.

Мені 38 років, а відчуття, що вже під 50. Живу одним днем.