Двічі переселенка з сестрою та дітьми п’ять діб вибиралися з небезпечного регіону в затишне місце у Львівській області

Я була вдома в Донецькій області, поралась по господарству. Під час війни перше, що турбувало мене - те, куди бігти тепер, щоб сховатися від вибухів і спасти життя собі і дитині. Бо коли бігли в 2014 році, знали, що в Україні спокійно. А що тепер, коли бомбили всюди? Залишатися на Донбасі не можна, Київ бомблять, Харків теж. Всюди страшно. А покидати країну і їхати за кордон – це не для мене. Я хотіла жити з сім’єю на рідній землі, тому ми переїхали до Львівської області.

З війною в лютому 2022-го пов’язана біль у грудях, що кожного разу нагадує про себе. Фото і рідкі дзвінки від рідних з зони бойових. Вибухи, що я чую в трубці, і слова: «Не переживай, у нас все гаразд».

Коли виїжджали, то нам вже постійно перебивали обстрілами водопостачання, яке йшло з Карлівської площини. Газопостачання в нашому містечку не було, а світла і мобільного зв'язку не стало через обстріли.

Ми їхали п’ять діб в дорозі з сестрою і трьома дітьми, знесилені і виснажені. Біля Тернополя на блокпосту якісь хлопці, студенти-волонтери, роздавали в машини солодощі і бажали гарної дороги. Ми з сестрою плакали, бо завжди ми допомагали людям, а тут допомагали нам, бо ми потребували того в той самий час. І їх посмішка – це було дуже зворушливо.

Ми не бачили рідних з 3 березня. І не можемо приїхати до них через небезпеку.

Через війну, що почалась в 2014 році, у мене залишилися ключі від квартири в Макіївці, яку ми придбали перед війною і на яку були витрачені всі збереження. Але пожити наша родина в ній не встигла. 

До війни я мала роботу, але зараз компанія не працює, і мені потрібно шукати нові можливості для заробітку і, мабуть, змінювати професію.