Родині, в якій три жінки без чоловіків, було дуже страшно сидіти вдома під обстрілами, тому вони виїхали з Комишувахи

Я з Комишувахи Запорізької області. Ми там жили з мамою і з донькою.  

24 лютого я була на роботі. Зранку прийшла старша медсестра і сказала, що почалася війна: наступає росія, і вже почали бомбити чи то Василівку, чи то Мелітополь. Для мене це був шок. Ми наче й розуміли, що війна може початися, але не думали, що це станеться так швидко.

Я на роботі ще була - ми по дві доби працюємо. Був шок, не могли повірити в те, що відбувається, боялися за свою родину і за всіх інших. Але ми навіть не уявляли, що будуть такі обстріли, руйнування. 

Коли лягали спати, не знали, чи прокинемося зранку, бо дуже бомбили. А ще трудність – що нас в хаті три жінки, немає чоловіків-захисників. 

Ми якраз перед цим отримали медикаменти, які нам потрібні були. А так – ми ж у селі живемо, продукти в нас свої. Деякі купуємо, звісно. Потім уже дечого не вистачало, і ціни на все піднялися. Вода вдома є, ми завозимо в басейни.

Переїхали до Запоріжжя, бо нас шість діб поспіль бомбили – і вдень, і вночі. Ми вже не могли там перебувати. Боялися, що можемо постраждати, тому й виїхали. Живемо не дома, скитаємося по кутках. Але ж ми все одно боїмося, бо тут ракети літають і бомблять. На нервову систему війна вплинула. Дратівливі стали. 

Працюємо, інколи додому їздимо. Там собака наша лишилася. Нема часу думати про депресії. Нам - аби вижити.

Хочеться, щоб війна скінчилась якнайшвидше. Бачу, що просуваються наші хлопці. Дай Боже їм здоров'я, терпіння і сил – вигнати рашистів від нас. Я думаю, що скоро, але насправді ніхто нічого не знає. 

Дасть Бог, що у нас нічого не розбомблять – і ми далі будемо жити, працювати та всміхатися.