Сім’я з Маріуполя з перших днів війни опинилась в інформаційій ізоляції. Залишитись в живих і вибратись з пекельного міста вони змогли завдяки старшому сину і його колегам

Я жила і працювала у місті Єнакієве разом із сім'єю своєю. 2014 рік трохи змінив наше життя, але ми залишалися, бо там було більш-менш спокійно. Я була вагітна, якраз народжувала дитину. Але моїй старшій дитині потрібно було отримати освіту.  Син через сайт «Діти Донбасу» поступив у Маріупольське ПГТУ. Тому разом із ним у 2019 році ми переїхали до Маріуполя. Там я працювала офіційно, старший син навчався. 

Другого березня 2022 року ми залишилися без зв'язку, без світла. Ми не знали, де наші знайомі, що з ними. Ми навіть не могли нікуди повідомити, що живі. Я розуміла, що щось проїхало таке… 

Ми не виходили з дому, воду роздобули, їжу перед домом готували, тому що газу не було з 6 березня. Так існували, чекали чогось, не знаю чого. А 9-го числа ввечері біля нашого будинку прилетіло в будинок, і там були жертви. Ми розуміли, що щось не так… авіація, літаки - все так близько. 10-го числа, коли ми з моїми дітьми сиділи на дивані укутані, тому що було холодно, прилетів снаряд під будинок і в автомобіль, який стояв під нашим домом. 

Ми тільки бачили, як хмара вогню підіймалася, почули тріск скла. Я навіть не пам'ятаю, як ми встигли вибігти з квартири. Це щось було страшне. 

Далі ми вже знаходилися у під'їзді будинку. Всі жителі там знаходилися, тому що літаки літали. Це вже на підсвідомості було. Температура мінус дев’ять була, я переживала за дітей. 11 березня старший син сказав, що нам треба кудись іти. Він працював у компанії інтернет-провайдера Trinity, в їхньому офісі було напівпідвальне приміщення. Там знаходились працівники зі своїми сім'ями, люди, що залишились без дому з Лівого берега. Син настояв, щоб ми йшли туди. Ми переїхали туди, але це було щось страшне - не передати словами. 

Коли ми бігли до офісу компанії, щось неймовірне було: там падали в мусорні баки, тому що злітав літак, і я не розуміла, куди воно буде летіти. Це самий великий шлях був, хоча там невелика відстань, але найдовше час тягнувся.

11 березня ми туди прийшли, а 14-го виїхали. Слава Богу, тоді небайдужі люди – хлопці, які там працювали - на своїх чотирьох машинах, які вже побиті були, без вікон, ризикуючи життям, по три ходки робили, щоб вивезти людей до Білосарайської коси. 

Коли виїжджали, навколо вибухало, бахало, було відчуття, що це нескінченне. Ми бігли в машину по битому склу, і я дитину тримала так, щоб вона не підковзнулася на цьому склі. Ми падали в машину, виїжджали і бачили, що кругом лежать дроти, ялинки, гілочки посічені. Таке відчуття, що їх косить. Від будинків, повз які я завжди ходила на роботу, не залишилося практично нічого. Я розуміла, що там мали бути люди. 

Весь час, поки я знаходилася в Маріуполі, ніхто не плакав і я не плакала, навіть коли в будинок наш прилетіло, бо треба було триматися. Перша зупинка була Мелекине. Усіх туди вивозили, там чекали, і кожен плакав. Дай Бог, щоб тут ніхто не пережив такого. Далі знайшли автобус, і хто наважився, той поїхав до України.

Нам довелося бігти звідти, у чому були. Найголовніше – це діти, документи деякі. Ми не думали, що будемо виїжджати назавжди, що повертатися буде нікуди. 

Виїхали завдяки добрим людям до Запоріжжя. Там допомога була дуже гарна. Нас у дитячому садочку розмістили. Це було так тепло, так приємно. Потім переїхали до міста Дніпра - теж добрі люди допомогли: ми там у квартирі проживали безкоштовно. Але треба було приходити до тями і жити якось далі. Познаходили роботу і почали працювати. 

Старший син переїхав до Києва, і згодом мені з маленькою дитиною допоміг переїхати. Зараз живемо в столиці, працюємо, все у нас добре. Чекаємо на перемогу.

Я стільки людей зустріла, які нас приймали. Це було душевно, приємно відчувати цю турботу. Люди, які працюють волонтерами, нас у Запоріжжі приймали, ставлення до людей настільки було уважне... Я пишаюся тим, що на путі в Україну люди стали єдиними. Ми надією живемо, втративши все, і починаємо все заново. Це мені дуже важко далося. Маріуполь – моя біль. Я не можу до цих пір заспокоїтися. Відео дивлюся – плачу. Плакала, коли «азовців» звільнили, хлопців наших поміняли. Я нікого з них не знаю. Це так боляче було, що хлопці дійсно відстоювали це місто, знаючи, що не все так просто. Я пишаюсь.