Перший день війни - це було жахіття. Ніхто цього не очікував. Я їхала в лікарню до Запоріжжя, і мені зателефонували, сказали, що нікого не пропускають, бо почалася війна.

Були обстріли. Ми в підвалі сиділи, а через два дні вже наш Токмак окупували. У нас не було води, ми навіть дощову збирали, щоб купатися. І світла не було. 

Дуже складно було виїхати. Ми сто кілометрів подолали за вісім годин, і це нам ще пощастило. А скільки по дорозі було згорілих машин, техніки розбитої! Дуже страшно було.

Ми з донькою переїхали до Івано-Франківська. Найважче те, що я живу на пенсію. Для мене орендувати квартиру і купувати все необхідне важко фінансово та й морально. Усе вже так набридло, що просто сил нема! 

Це жахливо – бути не вдома. Та й взагалі все, що зараз коїться, жахливо. І що буде далі – ніхто не знає. Моя мама в селі залишилася, там нашого зв’язку немає. Тож вони російські картки купили, і коли вона приїжджає в Токмак, ми тільки через вайбер спілкуємося. Ще син там залишився, він за нашою собачкою наглядає.

Мені потрібна операція, але через війну я не можу її зробити. Але ми плануємо в майбутньому повернутися додому. Я навіть не знаю, як наше життя зміниться і що далі буде. Аби ж тільки швидше звільнили наші території!