«Ми навчилися виживати»

Усе в нашому селі почалося незрозуміло з чого у 2014 році, ближче до кінця серпня чи у вересні. Усе почалося раптово, трах-бах, шум і не зрозуміло хто, що і звідки, Бог його знає. Тоді ще корову ми тримали, у нас корова на пасовищі була. Телефонує нам дівчинка-пастушка і каже: «Виходьте, корову забирайте». А воно гуркоче. Ось так для нас почалося. Що? Навіщо? Чому? Хто його знає?

Звичайно, у нас дуже багато [руйнувань] у селі було. Навіть у наших родичів були руйнування. Падали снаряди. Двоюрідній сестрі мого чоловіка ми навіть ходили допомагати вікна склити. Нас Бог боронив, до нас не влучило у двір. А у них просто влучило у двір, біля гаража, вікна вилетіли. Ми всі бачили, чули, це поруч. Але Бог нас боронив, хоч ми цього не відчули.

Ми довго без світла жили, коли все почалося. Не пам’ятаю точно, але місяців шість жили без світла, без зв’язку, без нічого і в підвали ховалися. Ось починається так шумно... Ми, знову ж таки, не розуміємо: звідки, що, хто.

У підвалах ховалися, і про що ми могли розмовляти? Хто міг, у кого були гроші, ті люди виїхали, а у кого грошей не було, тут сиділи. Якщо починалося щось, одразу йшли в підвал, затихло – виходили з підвалу. Але зараз, слава Богу, такого ми не чуємо. Якщо щось і буває, то далеко, і то нас вже насторожує. Уже починає сердечко не так битися. Не хочеться повернутися до того, що ми бачили. Так, було дуже страшно, це все на нервах. Коли без світла жили, газу немає. А у нас переважно що? Взимку грубки топимо, а влітку всі так в селі живуть, у нас газу немає. Ну, і крім всього електропіч у літню пору. Ми, як первісні, у городі багаття, «мундири» навариш, щоб швидше. І таке було. Було страшно, але ми це все пережили. Дай Бог, щоб більше не повторилося.

Усе одно дало [вплинуло] на здоров’я. І не тільки я, тут багато таких. Начебто говорять: «Ти ж ще молода». Розумію, що я молода, а що зроблю? Ось у мене така проблема вже з 2016 року. Щороку такий ось збій пішов.

Зараз повсякденність для нас дуже важке питання – це вугілля. Оскільки пічне опалення у всіх. Звичайно, узимку, як раніше, купували вугілля, обігрівалися... Ми такого собі зараз не дозволяємо, топимо грубку тільки ближче до вечора. І не тільки ми, багато людей у нашому селі і сусіди, тому що треба якось обігріватися, а вугілля купити нереально. Удень просто одягаємося тепло. Ми вже давним-давно опалювальний сезон для себе закінчили, удень одягнені, а на ніч вже протоплюємо, щоб можна було помитися – і під ковдру. Так і живемо. Важко, звичайно, важко. Увесь цей переворот як пішов... важко. Ось навіть на село якщо порахувати, ми якось сиділи з чоловіком, чоловік 30 на все село, які працюють. А так, практично, роботи немає в людей. Зараз говорять, що школу закриють у нас.

Повністю школу закриватимуть, тому що дітей дуже мало, 68 чоловік. Сказали, начебто, оскільки в нас школа на дві частини поділена, то маленьку частину залишать, начебто як до 4 класу діти навчатимуться тут. А хто вже старше 4 класу, возитимуть, але ще не визначилися, куди возитимуть цих дітей. Село вимирає. Море порожніх будинків, зруйнованих. Люди покидали все і виїхали. Страшно. Ось так по селу йдеш, яким воно було, згадуєш і яке зараз. Усе навкруги обвалено-завалено. Люди покидали все. У кого були гроші – одразу збиралися й виїжджали як є і будинки залишали. У нас сусідів дуже багато теж покидали й виїхали. Хто де зміг, там і влаштувався.

Хоча у нас було тоді господарство, ми його розпродали. Зараз ми нічого не тримаємо, бо здоров’я не дозволяє. Зараз нормально, спокійно живемо. Зараз тиша всюди, слава Господня.

Навряд чи до нас у село [будуть повертатися], тому що немає роботи.

До цих всіх воєнних часів ми не знали, що таке виживати, а зараз навчилися економити, виживати якось...