У мене була сім’я поруч зі мною: синочок, донечка, онуки. Усе було добре, прекрасно. Чоловік помер у 2012 році. Я важко пережила цю втрату, тому що ми з ним прожили 42 роки.

Коли почалася війна, воєнні дії на власні очі не бачила, тільки спалахи й пожежі. Ми виїхали з Мар’їнки і все бачили, поки жили в пансіонатах біля Курахівського водосховища.

Двоє маленьких діточок у нас було. Дідусь хворий, двоє дорослих, я. Ми бачили, як палахкотіла Мар’їнка. Ми нарахували до 52 пострілів зброєю, стояли на височині, дивилися. Це було жахливо.

Дуже постраждав наш будинок, у ньому впала стіна, щоправда, не відразу. Війна почалася в 2014-му, а стіна моя в 2017-му впала. Був розбитий увесь дах, скло лежало з усіх боків. Я не впізнала свого будинку, коли ми потім повернулися.

Діти поїхали за кордон, я повернулася, і почалися обстріли. Боже мій, це був кошмар! Осколки літали, дах був пробитий. У мене стіни товщиною 10 сантиметрів, і я пам’ятаю, що осколки літали по дому. Це було так страшно, що передати не можу. Куди ховатися, коли осколки по дому літають?

Червоний Хрест відновив стіну, поставив дах. Але в будинку холодно. Я не знаю, що тепер із ним робити. Він начебто і цілий, але для житла непридатний. У мене немає ще опалення, в одній кімнаті обігріває калорифер.

Війна – це дуже страшно. Ми бігали, переселялися то туди, то сюди, рятувалися як могли. Тут старенькі залишилися, нам допомога потрібна.