Мені вже 70 років. Я з міста Снігурівка Миколаївської області. Всю окупацію провела вдома. Страшно було, але виїжджати не хотіла, чекала.
Пам’ятаю, у нас в перший день пролунали вибухи, потім включила телевізор і там побачила виступ нашого президента. Я як дізналася, що війна, то руки трусилися. Відразу сльози побігли.
Важко було все, починаючи з того, що ходити і дивитися на ці рила рашистські. І не було у нас світла, не було води, не було хліба. Нічого не було.
Ми жили на тих запасах, що були в погребі: картопля, якась закрутка - так і виживали. Всі морально були подавлені, всім страшно було. Ну ми всі були тут разом.
Коли нас звільнили, це було дуже приємно. Ми і радувалися, і танцювали, обіймалися, співали українських пісень. Це просто не передати словами, що було.
Я не працюю. До війни ще працювала, а зараз це підприємство зачинилося.
Звісно, болить серце дивитися, в що вони перетворили наше місто. І школи побили, і домівки, і люди гинули.
Мені якби війна і сьогодні закінчилася. Але це - не в моїх силах.
