Був обстріл Станиці Луганської, вулиць Шевченка, Лісової. Прилетів снаряд. Таке відчуття було, що вибухнуло або у одного сусіда, або в іншого. Це був страх! Після цього ми вирішили виїхати. До останнього сподівалися, що ось-ось закінчиться, а цьому немає ні кінця ні краю.
За 500 метрів від нас вибухнув снаряд. Ми сиділи в підвалі. Дитина засинала і дуже перелякалася, побіліла. І ми молили Бога дожити до ранку. Вдома практично все залишилося: побутова техніка, меблі, скутер. Ми забрали собаку із собою і кошеня.
Таке відчуття було, що це не з нами відбувається. Що такого не повинно бути. Коли починалися вибухи, розумієш, що це насправді війна.
У нас був конвектор, телевізор маленький, три ліжка, стіл. Коли затихало, я бігала в будинок, готувала всім кави. Ставила на тацю і швиденько несла в підвал. Точно так само ми і їли. Коли не вщухало, і уроки там робили, і контрольні писали.
Два дні було у нас найважчих, це 11 липня і з 19-го на 20 січня 2015 року, коли ми молили Бога дожити до ранку, бо вибухало все поруч. Дитину ми підтримували. Страшно було. Такий стан, викид адреналіну періодично. Молили Бога дожити до ранку, щоб швидше виїхати.
До цього ми жили бідно, але жили. А зараз таких, як ми, тисячі людей, ми всі виживаємо. Намагаємося пристосуватися до всього.
Переживаєш за все, за будинок, за маму.
Ми сподіваємося на те, що це все швидше закінчилося, хочеться повернутися додому.
.png "Імена")
