До початку війни я жила в Пологівському районі. 3 березня, була на роботі й побачила у вікно, що йде колона з російськими прапорами. Тоді біда прийшла до нас. Мій чоловік був атовець і інвалід другої групи війни, тож ми вимушені були покинути домівку. В чому були, в тому і поїхали. Тепер в нашому будинку живуть орки, і що далі буде - невідомо. Чоловік від усіх стресів почав хворіти, і перемоги вже не дочекається. 

Ми виїхали 4 квітня 2022 року. В нас були до цього два обшуки. Під час першого обшуку до нас не чіплялись, хоча було страшно, тому що всі чоловіки в сім’ї – атовці, наша сім’я була за Україну. Другий раз, коли до нас приходили, причепились до одягу. Ми сказали, що рибалимо, в ліс по гриби ходимо. 

4 квітня ми зібрались, мовби в Запоріжжя за покупками, і поїхали. А 8 квітня був ще третій обхід. Сусід розповів, хто ми такі. Потім ще до чоловікової сестри приходили, питали, де він. 

Ми місцеві, знали дороги. Проїжджали два блокпости. На одному сказали, що їдемо у Запоріжжя скупитись і в лікарню. У чоловіка була операція з онкології, ми сказали, що нам потрібно в онкодиспансер. На другому пості сказали, що в Запоріжжя їдемо на закупівлю. Вони відкрили багажник, а там - одна каністра, і в салоні машини нічого не було. Орки сказали, що чекають нас назад. Назад ми не приїхали. 

Дякую, що нам попалась дівчина, яка мовчки дала ключі і сказала, що ми можемо тут жити, ні копійки не взяла. Вже закінчується другий рік, як ми тут живемо. 

Мрію повернутись додому. Виконати останню заповідь свого чоловіка. В нього був заповіт, щоб кремацію зробили, і як закінчиться війна, відвезли додому і біля батьків захоронили. Це буде моя перша дія.