Шульга Валерія, 11 клас, Комунальний заклад "Олексіївський опорний ліцей" Смирновської сільської ради Пологівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мойшевич Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Яке жахливе слово! Слово, яке стало частиною щоденного життя кожного українця. Це трагедія, страждання, смерть, руйнування, понівечені долі… Але ми мусимо все це пережити попри все. Ми маємо лише два шляхи: перемога над злим ворогом або рабство. Війна змінила кожного з нас, незалежно від віку, місця проживання. Вона почалася неочікувано і зруйнувала мирне існування мільйонів українців, перетворивши їхнє життя на боротьбу за виживання, за майбутнє, за країну. 1000 днів війни – це численні випробування, втрати й водночас велика надія на перемогу.

Кожен з нас пройшов свій унікальний шлях за цей час, шлях, сповнений болю і мужності, сліз і радості від маленьких перемог. Я хочу поділитися своїми думками про ці 1000 днів, які змінили мене і кожного українця.

Моя родина із Запорізької області, тому я, як ніхто, знаю, що таке війна, вибухи… Коли перші вибухи пролунали в нашому селі, я, як і багато інших, не могла повірити, що це відбувається насправді. Ми завжди чули про війни, бачили їх на екранах телевізорів, читали про них у книжках. Але ніколи не думали, що війна прийде в наше життя так близько і так неочікувано. Перший день був сповнений страху, паніки, дзвінків до рідних і знайомих, які залишилися в різних куточках країни. Ми намагалися зрозуміти, що відбувається, і не могли прийняти нову реальність. 

Запорізька область, як і інші регіони України, зазнала страшних втрат і випробувань через війну.

Жити під звуки вибухів, знати, що твої рідні та близькі знаходяться в небезпеці, відчувати постійний страх за їхнє життя – це випробування, яке змінює кожного назавжди. Я ніколи не думала, що мені доведеться покинути рідну домівку, яку я так любила. Як зараз, я пам'ятаю мамині сльози, коли вони прощалися з татом: «Бережи дітей!». Ці моменти назавжди закарбувалися в моїй пам'яті.

Зараз моя родина знаходиться далеко від бойових дій, я в безпеці. Але все чуже: чуже місто, чужі люди, чужий дім.

Тут не чути вибухів, але з'явилася нестерпна туга за рідним краєм, рідною домівкою. Я часто плачу по ночах, бо дуже  сумую за тим життям, без війни, без горя, де все рідне та миле серцю.

Війна - це не лише зовнішня боротьба, але й внутрішня. Війна між безнадією та вірою в перемогу. Я впевнена, що переможе добро, переможе наша багатостраждальна Батьківщина. І ми, як ластівки, повернемося до рідного гнізда й увесь цей жах, ця страшна війна, наче сон, розвіється.  Україна обов'язково вистоїть та стане, як ніколи, сильною, процвітаючою державою.

Важливо пам’ятати, що спільна робота, взаємна підтримка, добро та любов один до одного – ось ключі до майбутньої перемоги над ворогом.

Я пишаюся своїм народом за його мужність і силу. Коли почалася війна, світові лідери сумнівалися в нашій здатності протистояти величезній військовій машині - Росії. Але ми продовжуємо боротися за право жити вільно на своїй землі. За ці 1000 днів кожен з нас чітко усвідомив, що Росія - це безжальний терорист, чия головна мета - зламати нас, знищити, як націю.

Ці 1000 днів показали, як важливо мати віру у перемогу та майбутнє. Попри всі труднощі, попри втрати і випробування, я залишаюся оптимістом. За ці 1000 днів я пройшла шлях, який став одним з найважчих, але й найцінніших уроків мого життя. Я навчилася цінувати кожен момент, кожну зустріч з рідними і друзями, кожну хвилину тиші.

Я зрозуміла, наскільки важливо допомагати іншим і не здаватися навіть тоді, коли здається, що все втрачено. Цей шлях змінив мене, зробив сильнішою, мужнішою і здатною підтримувати інших.

Я знаю, що війна рано чи пізно все одно закінчиться. Моя Україна неодмінно переможе у цій жорстокій боротьбі, бо за нами правда і з нами Бог! Слава Україні, слава нашим героям!