Чайка Віталіна, 10 клас
ОЗЗСО Торчинський ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе: Федорчук Ольга Ростиславівна

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого. День почався, як і всі інші. Лютий місяць, школа, на вулиці вже не падав сніг та не світило ясно сонце.

Піднявшись з ліжка, я пішла на кухню, глянувши на батька та дивлячись у його засмучені, налякані очі, чую слова: “почалась війна”. Мама обдзвонювала всіх родичів, навіть за кордон. Усі були розгублені, ми не знали , як діяти. По телевізору оголосили збирати документи та необхідні речі. Наші сусіди вже тікали до Устилугу. А ми зібрали речі та готували безпечне місце під час повітряних тривог. Також спільним рішенням було залишатися вдома до того часу, поки громада не попередить про евакуацію. Ми лягали спати зі страхом, що можемо не прокинутися наступного ранку, та не знали, що буде цієї ночі, хоча вона мені запам'яталась надовго. Я живу на краю селища міського типу, в той час привезли бетонні плити, коктейлі Молотова, військові їжаки, шини, мішки з піском та соснові гілки. Будували блокпост. Від шуму бетонних плит почав труситись будинок.

У перші години війни мозок відмовився думати і малював страшні картини в голові. Мама для моєї безпеки відправила мене за місто, хоча я не вважала це безпекою, тому що навколо мого населеного пункту знаходилось три блокпости та поряд ліс з військовим полігоном.

Ви запитаєте мене: “Що ти відчувала в той момент?” . Я просто хотіла бути поруч з рідними і переживати цей кошмар разом з ними. Чути ці тривоги щодня, бачити озброєних військових у формі, тривожні новини кожної хвилини , - настільки давило на душу, що не можна було про щось думати, якось діяти.

Два місяці далеко від рідних, навіть прийняла той факт, що на вулиці війна. Почала відволікатися навчанням та хобі, а життя рідних змінювалось кожен день, так само, як і моє. Батьки почали ходити на роботу, сімейний бюджет падав з кожним тижнем. Навіть мені довелося підробляти на вакансіях студента, хоча зарплати падали, як і економіка в країні.

Частина моєї сім ' ї виїхала за кордон. Дядько по татовій лінії служить у лавах ЗСУ, старший брат наразі в теробороні, як і мій тато.

Нещодавно він отримав повістку до воєнкому та отримав відстрочку , але ненадовго. Родичі по маминій лінії у Польщі. Вже ніхто не збереться за одним столом, як колись. Минулих часів не повернути, залишається віра та надія в перемогу, в майбутнє. Ми українці цього чекаємо з нетерпінням, адже це і є перший крок до перемоги.

Віримо в ЗСУ! Слава Україні!