Мені 33 роки, у мене двоє дітей. Ми з села Кліщіївка Донецької області. У нас вже в березні почалися сильні обстріли. Таке не забувається.

Звісно, ми залишилися без роботи. Просили гуманітарну допомогу, бо не було навіть хліба. Нам волонтери все привозили.

Шокували вбивства людей ні за що. Ми стільки людей поховали, це страшно. При чому ховали не в домовинах, а в пакетах, як собак. І скільки там ще вбитих залишилося – ніхто не знає.

Мої діти дуже боялися. Молодшому сину сім років – він почав затинатися, тому ми вирішили виїхати.

Евакуацію ми замовляли через місцевих волонтерів – вони нас вивозили. Ми виїжджали до Бахмута, і там нас забрали. Звісно, важко було. Ми чекали, поки перестануть стріляти. Було дуже страшно. У Бахмуті ми ніч чекали. Ми ту ніч ледь пережили, тому що бомбила авіація. Дякуємо водію машини – він взагалі не жалів автівку, так до Дніпра гнав! Спочатку ми до Дніпра виїхали, а потім – у Київську область.

У всіх нас стрес, постійно на нервах. Зверталися до лікарів, психіатрів. Але все це не лікується. Постійно хочеться додому. Ну, хоч роботу я змогла знайти, три місяці шукала.

Мрію про мирне майбутнє вдома, у відбудованому домі.