Язловецька Мар'яна, 10 клас, Запорізький навчально-виховний комплекс № 67 Запорізької міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Соболенко Юлія Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт, я Мар’яна і я Українка. Я народилася в Запоріжжі, але своїм «домом» я вважаю моє рідне село, котре зараз знаходиться в окупації. Половину свого життя я провела там і на початку повномасштабного вторгнення ми з сім’єю поїхали туди, бо вважали що «Та кому наше село треба буде». І дійсно, через своє географічне розташування, наше село знаходиться в «ямі» що не є зручним положенням для військ.

Під час Другої світової війни німецькі солдати оминали наше село, тому ми сподівалися що цього разу теж так буде.

Коли ми  приїхали, то окупантів ще не було. Ми провели там два спокійних дні, а потім  у нас забрали світло та воду. Ще через три дні в наше село зайшли російські війська. Поряд з нашою хатою проїхало 740 одиниць російської техніки з солдатами на них, які наставляли на нас з сестрою та бабусею автомати погрожуючи та вимагаючи, щоб ми зайшли у будинок.

Військові розграбували обидва магазини, що  були в нашому селі. Ми лишилися без світла, без зв’язку та інтернету, без води та без харчових продуктів. На 17 днів. Це були пекельні тижні мого життя.

Ми заряджали телефони від акумуляторів автомобілів і генераторів, які дуже рідко давали сусіди. Ми постійно чули вибухи з усіх сторін села, і вже навчилися відрізняти куди, де і що прилетіло. Ми не виходили на зв’язок і друзі сім’ї вже почали нас розшукувати, викладаючи пости в соціальних мережах. Ми грали в карти, шахи, шашки, доміно, читали книги й слухали радіо протягом 17 днів.

Ми їли домашні коржі, бо не було хліба,  купалися в казанку. На вулицю (з двору) ми виходили раз в декілька днів і одразу ховалися як тільки чули звуки танків і БТРів.

Ми спали одягнені аби була можливість одразу бігти в погріб. В хаті були заколочені вікна, щоб не можна було побачити й промінь світла. Одної ночі у нас за городами (метрів 200 від хати) почали запускати ракети — 10 штук. Моя мама втратила свідомість і поки усі члени родини приводили її до тями, я закривала своїм тілом молодшу сестру, що спала біля вікна. Ми провели в селі місяць. Ми з батьками виїхали звідти коли почало прилітати в село.

Ми проїхали 12 російських блок-постів де перевіряли документи, роздягали мого тата (перевіряючи наявність татуювань або слідів перебування в АТО).

Нам дітям вояки посміхалися і дарували смаколики, що були вкрадені з українських магазинів. Повернувшись в місто ми були шоковані, що  тут спокійно і тихо, і є електроенергія. Перші місяці після повернення я не відпускала маму на роботу і заставляла її чекати на закінчення моїх уроків, щоб разом іти на вулицю.

Я нікуди не ходила сама і спілкувалася з друзями лише телефоном.

Через рік у місті, я втратила прабабусю, яка померла в окупації (після її смерті в будинку поселилися російські солдати та організували там медпункт). Я втратила дуже багато, щоб залишатися щасливою. Наразі ми з сім’єю намагаємося жити повноцінним життям (наскільки дозволяють умови). Проводимо дні разом, їздимо до родичів, мандруємо Україною і спілкуємося з друзями із села, що залишаються єдиним нагадуванням про дім.