Жінка відверто зізнається: після пережитого впала духом та майже ні на що не сподівається

Який же це був день? Не знаю, мабуть, початок березня. Я встала вранці, вдягаюся, а в мене ліжко біля вікна - все у вікно видно. Дивлюся – заїжджає БТР, а зверху 12 чоловік сидить, і 13-й лежить по центру цього БТРа. Всі з автоматами, їдуть прямо в центр міста. Дивлюся у вікно – по центральній дорозі їдуть у напрямку Донецька. Словом, понаїжджали, як до себе додому. 

Пологи зараз в оточенні. Ми, може, і не виїхали би, так уже в передостанній день перед виїздом як гепнуло – у нас посипалося скло кругом. Мене з ліжка викинуло. Ото й поїхали. 

Ми виїхали однією машиною з сусідами по під’їзду. Їдемо, білі ганчірки висять на машинах, на дзеркалах – кругом, і на рукавах у нас. «Господи, – кажу, – ми як оті мавпи». Тоді доїхали до наших блокпостів – усе, можна знімати. Було таке, що ходили тільки з білими ганчірками. 

Ми зараз живемо на квартирі. За неї дорого платити, ще й комуналка. І тут немає ні ковдр, нічого такого. Ото, що ми привезли, – і все. 

А я після інсульту, у мене з усім труднощі: і з грошима, і зі здоров’ям. 

Ось сьогодні встала зранку - тиша й спокій кругом. Думаю: «Господи, от би зараз об’явили, що закінчилося все!». Я настільки впала духом, що не вірю вже нічому, нікому, і надії нема ні на що абсолютно.