Ми жили в місті Слов’янськ. Працювали, виховували діток, все було добре. В мене двоє дітей: чотири роки і пів року. Син народився перед початком війни. 

24. лютого знайомі зателефонували і сказали, що чули вибухи. Так для нас війна почалася. Ми почали дивитися новини і збирати речі. Коли все ближче і ближче чулися вибухи, тоді і вирішили виїхати. Коли в місті перестали працювати деякі магазини, коли були величезні черги в банкоматах, на заправках, тоді вирішили виїхати.

Найважче було покидати рідну домівку. Їхати і ховатися від вибухів. Щоб дітки не чули всього цього.

Ми не знали, куди їхати. Ми так по ходу шукали житло, їхали просто подалі від вибухів.

Було все тяжче і тяжче, роботи було все менше. Потім зовсім не було. Потім з’явився деякий дефіцит, я працював водієм. Зараз працюю неофіційно, трішки можу заробити.

Я впевнений, що перемога за нами, знаю, що буде звільнена вся Україна, настане мир, і ми будемо відбудовувати Україну. Держава наша буде міцна, і діткам буде комфортно жити в такій країні.