Я проживала в Оріхові. 24 лютого була вдома. Тато і мама повернулися з роботи і сказали, що їх розпустили через війну. У всіх була паніка, бо не знали, що буде далі. Виїхали ми 26 квітня. Обстріли почалися раніше, але ми залишалися до останнього вдома, ховались у підвалах. А потім вирішили, що потрібно покидати місто.

Магазини майже не працювали. Води вдома не було, вимикали світло, не було нормальних умов, щоб залишатися. А ще й постійно тривоги і постріли поряд. 

Ми вирішили виїжджати, коли вже обстріли почалися безпосередньо поруч із нами. Було небезпечно пересуватися містом.

Виїжджали автомобілем. Ми їхали і чули постріли, не знали, чи доїдемо, чи не влучить у нас. Звісно, було дуже страшно.

Ми покинули свою квартиру і зараз перебуваємо не вдома. Запоріжжя обрали, бо це найближчий великий населений пункт, тут добре допомагають переселенцям. Батьки залишилися без роботи. А ще, звісно, з’явився страх. Усім страшно зараз. Я шукала роботу, але поки що не знайшла. 

Страх за життя дуже впливає на психологічний стан, але я стараюся тримати себе в руках, не падати духом. Ніхто не знає, коли закінчиться війна. Ми віримо в наших хлопців, які на фронті нас захищають. Віримо, що ми переможемо, але коли настане перемога – не знаємо. Сподіваємося, що це станеться якнайшвидше. Звісно, багато залежить від того, як нам будуть допомагати зброєю. 

Я думаю, що після нашої перемоги все налагодиться, ми будемо жити, як жили до війни, будемо працювати, а діти будуть навчатися.