Мені 68 років. Я жив з дружиною в Енергодарі. 24 лютого ми чули вибухи. Зі своєї квартири на сьомому поверсі бачили вогонь. Обстріли тривали близько п’яти годин, а потім стихли. 

У перші дні війни ми бігали у підвал, а потім залишалися у квартирі й дотримувалися правила двох стін. 

Банки й магазини зачинилися. Морально було дуже важко. Якось люди вийшли вшанувати пам’ять загиблих дітей, а росіяни відкрили вогонь. Були поранені. 

Ми виїхали з дружиною на лікування у Дніпро. Потім зрозуміли, що краще не повертатися, бо в Енергодарі напружена ситуація. Зараз мешкаємо в Запоріжжі. 

Ми виїжджали через Кам’янське. Той шлях люди називають між собою «дорогою життя». Було небагато автомобілів. Ми їхали в дощ, застрягли у багнюці. Самотужки витягували одне одного за допомогою буксирних тросів. 

Я думаю, що наступного року буде перемога. Вірю, що ЗСУ відіб’ють Бахмут, Крим та інші окуповані території.