Я з Балаклії. Сім'я у мене складається із сина, доньки і чоловіка. Син закінчив університет, донька навчається у школі. 

Ми прокинулись і почули вибухи у Чугуєв. У Балаклії у 2013 році вибухала наша база, ми від неї неподалік мешкаємо, тому ці звуки були нам уже знайомі. Ми зрозуміли, що розпочалася війна. Я пішла на роботу, побачила своїх колег наляканих, розгублених. Після повернення додому ми стали збирати речі. Вирішили, що в селі нам буде краще, спокійніше. Ми думали, що у цей день можуть висадити у повітря базу. Якби вона вибухнула, нас би вже не було. 

Ми поїхали до батьків у село, яке розташоване неподалік від ростовської траси. Там було ще гірше. Ми три дні і три ночі спали у погребі. Все чули, повз нас усе летіло і вибухало десь у районі Ізюму. Біля нас було спокійно. Син був на той час у Харкові. Він своїх колег-дівчат зібрав у квартирі, був там за старшого, їх оберігав.

За три дні ми вирішили, що робити в селі нам нічого, отже повернулись до Балаклії. Син також електричкою їхав додому. 2 березня до нас у Балаклію зайшли окупанти. Саме у той день, коли і ми туди повернулися. Син привіз до нас трьох дівчат, і нас стало семеро. Так ми жили місяць. Над нами літали гелікоптери, у нас почалися вибухи, ми чули автоматні черги. Неподалік від нас був завод - там розташувалися окупанти. Можливо, у них були якісь навчання. Ніч починалась - нас починало трясти. Але ми нікого із них, дякувати Богу, не бачили. Хоча вороги вже ходили по дворах, перевіряли документи, забирали людей. Ми ховались. Можливо, вони не знали, що у цьому будинку хтось живе, чи просто не дійшли. 

На той час ще можна було виїхати. І дві дівчини, які приїхали з сином, вирішили, що більше у нас не можуть залишатися. Їм вдалося виїхати, і ми залишились уп'ятьох.

До 24 березня ми так прожили. Харчувались запасами, які у нас залишались, брали гуманітарну допомогу. Згодом почалося вимкнення світла, не було газу, опалення, закінчувалась їжа і ми почали перейматися, що не виживемо. Вирішили евакуюватися. Зв'язалися з волонтерами, вони нас вивезли до Андріївки. Один раз ми бачили окупантів - вони в нас перевірили документи і, дякувати Богу, відпустили. Після нас уже було важко виїхати. Люди дуже складно виїжджали, а потім росіяни повністю закрили можливість виїзду. 

Їхали з волонтерами манівцями, були на грані нервового зриву. Я хвилювалась, що не виживу. Але ми вижили, добрались до Полтави і залишились. Досьогодні ми тут, попри те, що вже звільнили наше місто, але ми не поспішаємо. 

Роботи я зараз не маю. Чоловік завдяки родичам влаштувався, працює. Донька навчається онлайн. 

Вірю, що війна закінчиться вже у найближчому майбутньому. 

Своє майбутнє я бачу у квітучій Україні, але для цього потрібно змінити всіх корупціонерів.