Я спала в своїй постелі у своїй хаті...війна для мене почалась з бомбардування Кульбакінського війскового аеродрому, що не так далеко від мого дому... Вже після 8 березня 2022 року не було ні газу, ні світла, ні води.... почався жах, наше село бомбили, доводилось ховатися в погребі.... було дуже страшно, криша погреба дрижала від вибухів.... здавалось от-от все обвалиться і похоронить нас живими. По нашій вулиці їхали ворожі танки і бетеери, а ми ховалися, щоб не потрапити на очі тим нелюдам.....

Мертві тіла моїх односельців просто лежали посеред вулиці і не було як прибрати їх, поховати.... були проблеми з їжею та водою.... готували їжу, коли закінчувалися бомбардуваня... топили грубку дровами і варили картоплю в мундирі... а потім нас почали евакуювати...

Я живу з батьками.... я інвалід 1 групи з дитинства і мої батьки вже старенькі. Мене зворушила допомога чужих мені людей, які допомагали в такий важкий для мене час.... Був сильний натовп людей на вокзалі в Одессі.. була сильна давка і найшлися люди, які допомагали мені інваліду.

Роботи не маю, живу на пенсію і допомогу від держави.

Посеред двору стоять руїни хатини моїх батьків - це і є згадка про війну, яка ще не закінчилась... і ще вибухи час від час нагадують, що треба бути обережними і ховатися, берегти себе та батьків.