Ми мешкали в місті Снігурівці. Були з дітьми вдома. Чоловік поїхав о п’ятій ранку на роботу. Потім я збирала дітей до школи, і надійшло повідомлення, що у зв’язку з російським вторгненням на уроки не треба йти. Я нічого не зрозуміла - зателефонувала чоловікові, і він сказав, що почалася війна.

Я з дітьми виїхала, коли до сусідів прилетіла ракета. Нам пощастило, бо то був останній день, коли нас випустили. Ми не знали, куди їдемо - просто брат виїхав у Кіровоградську область, і ми теж туди вирушили. Зараз живемо в садочку.

Не було світла, дров, щоб топити піч. Грошей і їжі теж не було. Чоловік був не поряд, нам допомагали сусіди. Брат чоловіка також виїжджав. Він поліцейський - ми ховали його значок та посвідчення в дітей у капцях, так і проскочили. Чоловік залишився в окупації в Херсонській області до травня. 

Коли російська ракета прилетіла в будинок, а ми спали в погребі, нас засипало землею. Сусіди всі разом нас витягували звідти.

Люди небайдужі допомагали і речами, і продуктами. Директорка садочка № 8 у Знам’янці нам взагалі тепер як друга мати. Усі мої рідні в Білорусі. Вони сказали, що я «бандерівка» і треба, щоб мене прибили ракети.

Я думаю, коли всіх тих варварів наші хлопці переб’ють і путін здохне, от тоді війна й закінчиться.

Хочу, щоб ми жили щасливо – так, як раніше.