Ганна намагалась врятувати доньок від знущань росіян, адже в окупації українці стали безправними і не могли захиститись від озброєних загарбників 

Ми зі Снігурівки. У нас троє дітей: двоє дорослих і одна неповнолітня дитина. Ми тут народилися і все життя жили. Тут жили наші батьки, бабусі й прадідусі. До війни ми з чоловіком працювали в аграрній промисловості: чоловік був водієм, а я - підсобним працівником.

Війна для нас почалася 24 лютого о сьомій ранку. Середня донька тоді перебувала в Миколаєві, працювала там. Вона зателефонувала і сказала, що місто бомблять. Спочатку ми чули звуки зі сторони Херсону, схожі на грім, а згодом уже всі почали говорити про війну. У нас почалася істерика, ми плакали й не могли повірити, що це відбувається насправді.

Почалася паніка. Усі стали бігати по магазинах, скупляти продукти. До банкоматів були шалені черги. Ліки в нас були - ми ними завжди запасалися, тому що в нас і серцеві хвороби, і гіпертонія… Води не стало, світла також. 

Ми і до акумулятора підключалися, і лампочки та свічки купляли. У церкву ходили по свічки і трішки купили до окупації в магазинах. 

Невдовзі почалися обстріли нашого міста, а потім - окупація. 19 числа зайшли росіяни. Було дуже страшно. На нашій вулиці були прильоти, а на сусідньому дворі загинули бабуся з дідусем, людей поранило. Усе це відбувалося буквально в нас на очах. 

Російські військові їздили містом і обстрілювали його. Ми бачили машину, з якої вони стріляли: відкривали її, відстрілювалися і їхали далі. 

Коли вони починали обстріли зранку, ми називали їх «півниками», бо щойно настав світанок - одразу починалася стрілянина. Люди гинули.

Окупанти ходили по домівках із перевірками, шукали нібито зброю. Заходили в хати озброєні, усе оглядали, забирали те, що їм було потрібно. Спочатку поводилися більш-менш адекватно, але згодом почався справжній жах. Вони грабували магазини: спочатку забирали все для себе, а потім дозволяли людям заходити. Щовечора їздили центральною вулицею й стріляли з автоматів у повітря, лякаючи людей.

У місті не стало світла й води. Ми набирали воду біля річки в струмочку, возили її в баклажках і бочках під обстрілами. Наш будинок - приватний, але є й квартира, яка постраждала від вибуху: у двір був приліт, і хвилею вибило вікна. Ми ховали двох доньок, відводили їх до родичів, щоб ніхто не бачив молодих дівчат, бо з ними могли зробити що завгодно. 

Коли старший син виїхав із сім’єю, він почав просити, щоб і ми виїжджали. Нам було дуже важко, але ми наважилися відправити двох доньок з іншою родиною. Після цього ми з чоловіком залишилися самі. 

У місті була і гуманітарна допомога, але ми брали лише українську. Хліб діставали важко, іноді люди в чергах ледь не затоптували одне одного. Ми підтримували одне одного, ділилися продуктами, наглядали за будинками сусідів, які виїхали.  

Психологічно було надзвичайно важко. Я падала на землю від кожного звуку, не знала, куди може прилетіти. Ми ховалися де могли: у підвал школи, а потім у кімнаті вдома, закривали вікна матрацами. 

У дитини починалися істерики від звуків літаків і гулу. У нас усіх порушена психіка, руки й ноги тремтять від страху.

Коли бомбили головну вулицю, де розташований військкомат, скинули чотири авіабомби. Загинуло багато людей, було зруйновано будинки. Осколки долітали й до нас, ми збирали їх у дворі й на городі.

Зв’язку не було. Ми ходили по вулицях, намагаючись упіймати сигнал, щоб додзвонитися до дітей, але людей залякали настільки, що вони самі проганяли тих, хто намагався телефонувати. Нам погрожували, що за дзвінки можуть стріляти. Ми лише хотіли сказати дітям, що живі. Діти плакали й просили нас виїхати.

23 квітня наше терпіння вичерпалося. Ми вирішили евакуюватися. Зібрали тільки найнеобхідніше - речі та документи, хоча й не всі. Ми вдома залишили документи на дім, бо боялися, що їх можуть забрати на посту. 

Ключі від дому я віддала сусідці, яка залишалася. О сьомій ранку ми виїхали в колоні з дітьми. На посту нас перевірили й випустили. 

Дорога була страшна, особливо до Баштанки, де раніше розстрілювали людей і машини. Ми їхали за навігатором, бо всі вказівники були зняті.

До Баштанки потрібно було доїхати, а перед цим із літаків там людей розстрілювали. Люди вискакували з машин і тікали, а машини розстрілювали просто в них на очах. 

Під час дороги ми розповідали українським військовим про те, що відбувається в нашому місті, просили якнайшвидше звільнити людей, бо там залишилося багато стареньких, які не можуть виїхати. Зараз ми з чоловіком без роботи. Організація, де ми працювали, відновлюється, але в полях багато мін, люди й техніка підриваються. Я відмовилася повертатися на цю роботу, бо дуже страшно. Буду шукати щось безпечніше.

Ми зараз усі дуже боїмося. У дитини починається істерика, коли вони бачить, що пролітає літак, або чує, що десь щось гуде. У нас психіка порушена, руки і ноги трясуться, бо ми дуже боїмося обстрілів. 

Ми хочемо, щоб війна якнайшвидше закінчилася. Люди гинуть, обстріли тривають, але в нас є надія. Ми молимо Бога про мир. Мрію, щоб закінчилася війна і ми знову жили без страху, у вільній, рідній Україні.