У ніч вторгнення наша родина спала. Я отримала телефонний дзвінок від мами зі словами «Війна». Я подумала, що все це мені сниться. Вискочила на вулицю і почула гул військових колон. Вже з першого дня ми були в окупації, оскільки проживали за 45 км від Чорнобиля.

Коли підірвали мости до Києва, ми опинились у пастці з сімома дітьми. Були без грошей, їжі, води, світла, зв’язку. А найменшому ще й були потрібні підгузки і суміш.

Вперше стало дуже страшно, коли ми спустилися в підвал з дітьми і найменші почали сильно плакати. Ми ходили в сусідні села пішки і обмінювались тим, у кого, що є. Після деокупації ми виїхали в інше місце в Україні.

Дуже зворушила зустріч з батьками, які нас шукали через всі соціальні мережі. Найбільше нагадує про трагічні події мій телефон – у ньому фото братика, який загинув 25 січня на Лиманському напрямку. Тут вся з ним переписка…

Зараз я у декретній відпустці, але дуже хочу почати свою справу і якомога більше донатити на ЗСУ.