Я мешканка Харкова. Проживаю з двома дітьми. Старшій доньці 17 років, молодшій – 13. 24 лютого мене розбудила подруга, яка живе у сусідньому будинку. Вона сказала, що розпочалася війна. Я не повірила, бо мої вікна виходять не у бік Північної Салтівки, а вглиб району, тому наступ я не чула. А коли врешті почула звуки вибухів, які наближались, побігла будити дітей. Ми почали збирати речі і готуватися виїхати зі своєї квартири, яка розташована дуже близько до окружної дороги.

Найбільші труднощі у нас були з продуктами харчування. Коли ми виїхали до батьків, продуктів в принципі не було. Тільки крупи, консервація, дріжджі і борошно. Довелося пекти хліб. Так і харчувалися – хлібом і консервацією з погреба.

Для мене був шок – побачити на власні очі винищувач і ракету, яка падала. Це було дуже страшно.

Трудно було знайти транспорт, який міг би вивезти нас з міста. Та в цьому мені дуже допоміг колишній чоловік. У нас був великий вибір, куди евакуюватися, але ми обрали Полтаву. Це відносно недалеко від батьків. Із квартири ми забрали з собою кішку. Довелося її тимчасово залишити у батьків.

Я намагалась враження від війни заблокувати у собі, але психологічно це нелегко. Не можна показувати свою слабину, тому що у мене є двоє дітей. Я живу сьогоднішнім днем. На далеке майбутнє нічого не планую.