Я пенсіонерка, онкохвора, інвалід третьої групи. Була в окупації. Залишилась сама, діти виїхали. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, не повірили. Дев'ять місяців ми перебували в окупації. Не було ні води, ні їжі, ні газу, ні світла - нічого. Голодували півтора-два місяці. Потім відкрили дорогу на Херсон. Наші партизани намагалися українські прапори вішати. Через це рашисти стріляли, били, збивали прапори, висаджували у повітря будинки. Казали, що Снігурівку зітруть з лиця землі за ці дії. Страшно було. 

За п'ять місяців ми  вже звикли до тиші. А на Великдень і цієї ночі були сильні обстріли. Страшно. Трусить, серце болить, тиск. 

Ми думали, що нас покинули, що ми нікому не потрібні, що війна йде тільки у нас у Снігурівці. Не було ні зв'язку, нічого. Потрібно було шукати місця, де ловила лінія, а поряд були окупанти, які не дозволяли нам телефонувати. 

Дочка переїхала з Херсона в Київ, нас звільнили і я дізналась скільки горя принесла війна українцям. На щастя, будинок зберігся, є дах над головою. 

Коли зустрічали наших солдатів, коли вони нас звільнили, були сльози радості. Гімн грали: яка радість була, яке це все рідне! 

Діти порозбігались: старша донька у Польщі, молодша - у Києві з Херсона виїхала. Внук з родиною теж у Києві. 

Хочеться, щоб швидше війна скінчилась. Я дуже чекаю на її закінчення. Я одна, так складно мені, так хочеться, щоб діти приїхали. Сподіваємося на Бога, що ми переможемо.