Ми переселенці, приїхали із знаменитого на весь світ міста Бахмута. Наше місто відоме ігристим вином, соледарською сіллю. Бахмут був дуже красивим, у нас квітло дуже багато троянд. Ми його дуже любимо. Коли ми повернемося, ми з руїн його піднімемо і запросимо всіх вас у гості. 

Мирне населення міста роз'їхалось по всій Україні. Ми перебуваємо у Полтавській області. Залишилися без житла. 

Друзі зателефонували, сказали що нас бомблять. Я жила в Бахмуті, а 85-річна мама в селі Володимирівка, за 20 кілометрів від Бахмута. Тепер воно під контролем російських військ. Я зібрала речі і поїхала до мами. Там перебувала місяць. Коли Володимирівку почали захоплювати нелюди, ми з мамою повернулись до Бахмута. За десять днів ми евакуювались на Полтавщину, бо у місті було неможливо перебувати.

Нас з мамою вивезли мої діти. Виїхали ми всі разом з дітьми і внуками. Я кинула останній погляд на квартиру... Була велика надія, що повернемося.

На Полтавщині особливих умов немає. Туалет надворі, вода - біля хати у криниці, але ми - люди сільські, до цього звикли. Перезимуємо, все буде добре. Навесні повернемось додому. 

Діти залишились без роботи. Платити потрібно за житло і взагалі - за все. 

Тут, на Полтавщині, ми спілкуємося тільки з однією сусідкою. Більше ніхто не приходить, не висловлює бажання допомогти, не запитують, не цікавляться як ми живемо. Ось це мене дуже вразило. У 2014 році, коли Попасну зруйнували, всі приїхали у Володимирівку до нас. Наші люди їм допомагали, всіх порозселяли, свої речі віднесли. У нас люди більш чуйні. 

Вразив мене дуже монастир, який розташований неподалік. Відкриваю штори і бачу з вікна дуже красивий монастир, збудований у 1650 році. Там розкішний іконостас. А квітів мало, не так, як у нас у Бахмуті. 

Я вважаю, що війна закінчиться вже незабаром. Сподіваємося на це щодня. Я вважаю, що не потрібно падати духом, варто сподіватися на краще.