Аркадій з родиною пережив усі жахи перших місяців окупації Маріуполя. Вони ледь не щодня намагалися евакуюватись, та все було марно. Виїхати їм допомогли приватні перевізники. Тепер родина оговтується від усього пережитого у Швейцарії. 

Я народився та виріс в Маріуполі. Війна у нас почалася з пострілів та вибухів. Я був вдома, ми не чекали, що буде така навала. Була надія, що орки не зайдуть так далеко, але сталося уже, як сталося.

Ми хоч і готувалися до війни: запасалися медикаментами, одягом, харчами, але цього все одно виявилось замало. Тож ми пішли до волонтерів, вони допомагали нам з їжею. Знайшли залишки борошна, з громадянами Туреччини робили лаваш. А коли газ та електрику вимкнули – на дровах готували пишки. Потім налетіла авіація, все розбомбила. Тоді вже почалась евакуація з Маріуполя від Драмтеатру, а пізніше і його розбомбили. 

Найстрашніше було, коли ми жили у матері моєї дружини у власному будиночку. Почалися обстріли з мінометів – повилітали шибки, але ми дивом залишились живі, хоча снаряди розривались в 50 метрах від нас.

Це був жах! Навколо - самі спалені будинки, щохвилинні вибухи снарядів, літаюча над головою авіація, прильоти ракет та бомб по центру міста.

Біля нас почали горіти приватні будинки, було сухо, тому пожежа поширювалась швидко, її нічим було гасити. Ми ховалися у сусідському підвалі: сусіди виїхали, залишивши нам ключі.

Ми постійно слухали інформацію по радіо, дізнались, що від «Порт-Сіті» будуть евакуаційні автобуси. Багато людей туди приходили, але автобусів не було.

Натомість приходили орки, розганяли натовп, а потім приїздили автобуси окупантів та забирали чоловіків. Їх перевіряли – військові вони чи ні, і направляли на роботи. Когось забирали назовсім, когось відпускали.

А далі ми дізнались телефони перевізників, хто вивозив з Маріуполя в Бердянськ, а потім на Запоріжжя до Києва. Так ми і дісталися столиці, де прожили два місяці. Зараз ми у Швейцарії, в Цюріху.