Тетяна Леонідівна зі старенькою мамою два місяці жила у Маріуполі, і за цей час встигла відчути на собі всі жахи війни

Про початок війни я дізналась вдома у Маріуполі. Нам було дуже складно пережити цілодобові бомбардування, які тривали декілька тижнів поспіль. У перші дні війни ми майже не готували їсти, бо не було можливості, а готувати на дровах боялись через обстріли. Хоча на стресі їсти майже не хотілось.

По воду я ходила до криниці, але теж не завжди була така можливість, та й у руках не принесеш багато, ще і якість води була дуже погана. Інколи доводилось збирати дощову воду.

Моїй старенькій мамі потрібні були ліки та медичний догляд, а наш будинок був зруйнований в ніч з десятого на одинадцяте березня, тому там було дуже холодно.

У ту ніч нам довелося ночувати на вулиці, а з ранку ми хоча б трохи огородили єдину вцілілу кімнату, і жили там два місяці, поки не вдалось виїхати з Маріуполя.

Звісно, за цей час у Маріуполі нам дуже не вистачало зв'язку, адже складно у наш час залишитись відірваними від усього світу, особливо у такому безпорадному становищі.

Мені пригадується історія, коли я бігала вулицею, щоб зловити зв'язок оператора, а недалеко на бордюрі сидів старенький чоловік і розбирався у своєму телефоні. Я запропонувала йому допомогу і підказала, як він може зателефонувати своїй дочці. Він дуже зрадів і запропонував мені свою допомогу. Виявилось, що він працював у лікарні й надав ліки для моєї мами.

Я з мамою зараз винаймаю житло у Запоріжжі. Ми дуже очікуємо на звільнення нашого Маріуполя і віримо, що це вже буде скоро.

Моє хобі наразі стало у пригоді і є джерелом доходів. Зараз я фрилансер, а раніше працювала бухгалтером-економістом.

Нещодавно я знайшла у сумці з речами декілька маленьких уламків скла з моїх вікон. Ця сумка була біля ліжка, коли уночі авіабомбою зруйнувало наш дім. Тепер ці гострі шматочки я зберігаю як нагадування про Маріуполь і про все, що з нами трапилось.