Людмила від початку війни не припиняла працювати в соціальному закладі. Виїхала разом із хворим чоловіком після обстрілу фосфорними бомбами. Згодом вони повернулись додому – їх дім уцілів

Мені 47 років. Ми з міста Охтирки. Я маю чоловіка і дитину. Мій чоловік - інвалід другої групи після інсульту. Нашій дитині 14 років, закінчує дев’ятий клас. Я працюю в Харкові у будинку для літніх людей. 

Я приїхала з роботи 23 лютого. Лягла спати. Нічого не віщувало біди. Все почалося о четвертій ранку. Була паніка, ми не знали, що робити. Я почала готувати їжу наперед, щоб було чим прогодувати сім’ю. Потім бігали в підвал під час бомбардувань.

Ми живемо у приватному будинку. З водою проблем не було, у нас своя свердловина. Поки було світло, то запасалися водою. Харчі в нас теж були. Пекли хліб. Волонтери допомагали, давали гуманітарну допомогу. Я весь час працювала. Труднощів жодних не відчула. Будинок мій уцілів.

Від початку війни до 8 березня ми були в Охтирці. А коли почали скидати фосфорні бомби в нашому районі, то ми дуже злякалися. Евакуювалися до Львова. Потім ще були у Франції. А в травні повернулися в Україну. Наразі живемо вдома.

Шокує те, що дуже багато родичів живуть і працюють у Росії. До війни ми нормально спілкувалися, а зараз у них - своя правда стосовно війни. І ті бомби ми фактично отримали не від когось, а від своїх близьких. 

Труднощів із виїздом не було. Автобусами нас організовано вивозили до Полтави. Потім потягом доїхали до Львова. Свого собаку ми залишали свекрусі, а після повернення забрали назад. 

Я працюю вахтовим методом: їду на 15 діб. Відволікаюся в колективі. Вдома вишиваю, щоб заспокоїтися. 

Дай Бог, щоб улітку ми вже святкували перемогу. Чим раніше, тим краще для нас. Хочу поставити дитину на ноги й дочекатися онуків у незалежній країні.