Із Донецька я з чоловіком Володимиром, сином Владом і донькою Веронікою виїхали в червні 2014 року. До міста прийшла війна! Ми думали, що виїжджаємо ненадовго, тому й речей взяли як у чергову відпустку.

Ми щоліта їздили до далеких родичів у село Балаклія, що в Полтавській області. Пили парне молоко, збагачували легені свіжим повітрям і, звичайно ж, купалися в річці Псел. Тому сховатися від війни теж вирішили тут. Літо провели з впевненістю, що повернемося до 1 вересня. Син готувався йти в 4-й клас, а дочка – до дитячого садка.

Зрештою, ми вже півтора року живемо в Балаклії. Діти легко адаптувалися до нового місця. Також без зусиль малечу взяли до школи й дитсадка, адже в селі, населення якого ледве налічує 500 осіб, не так вже й багато дітей.

Ми оселилися в будинку з глини, йому, напевно, років сто, не менше! Зробили невеликий ремонт, тому що стіни від вогкості здулися та потріскалися. У будинку влітку прохолодно, а взимку доводиться піч топити, дрова рубати, воду носити.

До сільського життя звикнути складно. Нашу сім’ю постійно тягне до великого міста, і тільки-но ми зможемо собі це дозволити, обов’язково переїдемо.