Людмила Вікторівна до останнього не могла повірити, що в Україні йде справжня війна, допоки вибухи не почали лунати у її рідному місті

24 лютого о шостій ранку у чоловіка задзвонив телефон – це подзвонила його сестра із Запоріжжя. Вона кричала в слухавку, що в Україні почалась війна. Я чула її слова, тому ніколи не забуду цей ранок. Після цього я бігала по хаті туди-сюди і говорила чоловіку, що це неправда, і яка ще війна може бути в нашому столітті.

Ми довго думали, чи вести сина в дитячий садок, але вирішили залишити його дома. О пів на сьому ранку я подзвонила вчительці, щоб запитати, чи треба йти у школу старшій дитині, і повідомила їй про війну. Вона сказала, що зараз подзвонить директору, і кинула слухавку. Згодом вона написала в групі, що діти не йдуть до школи.

Ми не знали, що таке війна і як діяти, нам було це важко прийняти.

Ми з чоловіком ходили на роботу, але 28 лютого дуже далеко лунали перші вибухи. У цей день у мого чоловіка було день народження, і ми встигли купити деякі продукти, але пропало світло. Ми святкували у темноті.

О дев’ятій вечора почалось страхіття: у Василівці скрізь лунали вибухи від ракет. Ми ледь встигли добігти у підвал, який був на вулиці. В підвалі ми сиділи до ранку, потім ми пішли у будинок, але всього на п’ять хвилин, бо знову почались вибухи.

Уламки летіли так сильно, наче від будинку більше нічого не залишилось, я голосно читала молитви. Потім ми почули звук важкої техніки, крики, автоматні постріли.

Ми були в шоку з того, що у нас війна. Було дуже важко, адже ми сиділи у підвалі два тижні, у нас не було світла, ми їли сало та пили чай, бо не можливо було піднятись з підвалу і щось приготувати. Я бігла сама в дім, щоб зробити спочатку одну чашку чаю дітям, заносила її у підвал, а тоді йшла роботи собі.

На щастя, моя сім’я живе разом, і ми цінуємо кожний прожитий момент. 

До війни я працювала в магазині «Аврора», але війна змінила все моє життя.