Неліна Діана, 16 років, учениця комунального опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів села Кальчик, с. Кальчик, Донецька обл.

Конкурс есе "Один день"

Війна – це слово мені було знайоме з розповіді ветеранів Другої Світової війни, з книжок і художніх фільмів. Там, у минулому, мій народ захищав землю від фашистських загарбників ціною власного життя, здобувши волю своїм дітям та онукам. І все це для того,щоб ми стали господарями на нашій квітучій родючій та багатій землі. І це сталося. Тридцять років тому Україна з гідністю проголосила про свою незалежність. Здавалося, настав час перетворень, розвитку віри та надії. Але знову сталося страшне, що вбиває та знищує, калічить та знесилює.

Війна…У кожного з нас є свій день, коли вона почалася. Особисто для мене - це гуркіт танків, що проїжджають по вулицям нашого села, залишаючи після себе страх та сморід.

Я вдивлялася в очі рідних і бачила в них розгубленість та безпорадність. У повітрі відчувалася напруга від постійного гуркоту військової техніки, від повідомлень, що у сусідньому селі під час обстрілу згоріла хата, що обстріляли вечірню приміську електричку і, можливо, прийдеться залишати свої домівки.

Я дуже боялася, щоб ці страшні події не дібралися до нашого рідного краю, але сталося інакше, почалося захоплення Донецька сепаратистами у квітні 2014р. і внаслідок чого, Донецьк перейшов під контроль терористичного управління «Донецька народна республіка» і став центром цього угрупування, а пізніше, у квітні цього року, почалося захоплення Слов’янська, Краматорська та інших міст Донецької області. Але згодом ці бойові події почалися у нашій місцевості, коли місто Маріуполь теж намагалися захопити російські окупанти.

У період з 6 по 9 травня почалися перші смерті у моєму рідному краї.

Тяжкий тягар невідомості, зіткнення людей з новою реальністю – все це спонукало до різної поведінки односельчан. Одні намагалися зайняти себе роботою по господарству, інші облаштовували бомбосховища, а дехто нервував і панікував.

При будь-яких обставинах мої батьки робили вигляд, що все нормально, але я все одно відчувала їх нервову напругу, яка передавалася і мені.

Це були для мене і моєї родини дуже страшними подіями.

Ми думали, що нам робити, їхати було нікуди. Дуже переживали, коли були обстріли. Одного разу уночі почався обстріл біля Кальчицького карьєру, там стояли українські військові.

Я прокинулась, від дуже гучних вибухів і побачила у вікно, як летять снаряди, я дуже злякалася, було видно зарево,

коли вони вибухають. Намагалася менше дивитися телевізор і слухати радіо, бо від цього ставало страшніше. З того, що бачила і чула про війну - більше стала розуміти цінність миру. Якщо раніше війна для мене – це десь або колись було, то зараз вона своїм чорним крилом зачепила мене, моїх рідних, мою країну.

Війна триває і зараз. Майже кожного дня гинуть українські бійці, захищаючи кордони рідної землі. Війна – це лихо, незалежно від того, визвольна вона чи загарбницька, бо страждають прості люди, плачуть матері й вдови, зростають сиротами діти. Я часто замислююсь над питанням: «Господи, чого людям треба?».

Світять у небі зорі, сяє сонечко, співають пташки, росте в полях пшениця. Люди кохаються, працюють, виховують дітей, створюють симфонії… «Чого ще треба?». У людини одне життя – іншого не буде. Навіщо знищувати одне одного, заради чого? Живи у мирі, радій життю…».

Мир на планеті, на моїй рідній Україні – це щасливе майбутнє мого покоління, безмежне і чисте блакитне небо над головою. Віра у завтрашній день, коли об’єднається моя Донеччина, моя Україна. День, якого чекаєш із надією і радістю!