Надія втратила сина в період обстрілів, але продовжує допомагати тим, хто опинився в біді через війну.

Коли все почалося на Донбасі, я готувала обід безхатченкам у кафе – у нас громадська організація «Відродження». Бачила, як заходили в місто військові. Ми думали, де сховатися, щоб зберегти дітей, допомогти іншим, хто хворий вдома лежить, як їх підтримати.

Ми думали, де сховатися, щоб зберегти дітей

Бомбардування були біля міста. Лисичанськ бомбили, було чутно. Важко передати ці відчуття під бомбардуванням: місто порожнє, всі ховалися, щоб не потрапити в біду.

Ми не залишилися байдужими. Ми створили волонтерську групу і допомагали тим, хто прибував з переселенців. Воду, харчування збирали, одяг збирали. Ми своєю волонтерською групою зустрічали переселенців, шукали для них квартири, списки складали, куди можна було [поселити], збирали одяг, так як люди приїжджали в одних капцях і халатах.

У ті дні у мене помер син від серцевого нападу . У 35 років був перший інфаркт, а в 37 років він помер.