Я з Гуляйпільського району - там зараз проходять бойові дії. Ми жили в селі добре. Зараз живемо в Запоріжжі у сина, тому що у нас там немає, де жити. Все село виїхало: може, з десяток людей залишилося.

Було 24 лютого, коли все почалося. Спочатку довго не вірилося, а коли прилетіла міна і вилетіло скло, тоді ми вже зрозуміли, що це війна. Це було 4 березня, тоді нам сказали виїжджати з села. У кого не було свого транспорту, то волонтери вивезли. А в кого був, то їхали своїм.

Слава богу, ми не голодні: діти допомагають, виплати ВПО отримуємо. Правда, дідові ще за два місяці не віддали: за березень і квітень. Я отримала від ООН допомогу в тому місяці. Ну так пенсію отримуємо, дякуємо, що дають. «Гуманітарку» получали.

Хотіли повернутися додому влітку, а там обстріли страшні. Ми там тиждень пробули, але дуже стріляли, міни рвалися. Все шокувало. Скільки було всього нажитого, а тепер немає нічого…

Добре, що діти допомагають і онуки - за це їм дякую. Спілкуємося в Запоріжжі з селянами своїми, розмовляємо. Я мало ходжу, тому телефоном спілкуємося.

Не віриться вже в ніщо. Ми думали, що це на два-три дні, але все важче та страшніше. В селі і хати побиті, і школа розбита. Село в нас гарне було, газифіковане. Шкода, звісно, що його розбили.