Мені 61 рік. Я жила в селі Новоукраїнка. Зараз мешкаю в місті Кам'янське Дніпропетровської області. За час війни я втратила свого сина. Йому було сорок років. Він був керівником сільгосппідприємств і вправним водієм. Я ніколи не боялася з ним їздити. Коли почалися активні бойові дії, він перевозив сільгосптехніку з Донецька у Дніпропетровську область. Він дуже багато часу проводив за кермом, тому одного дня заснув і загинув у ДТП. У нього залишилося дві доньки. Старша цього року вступила до Кіровоградського університету, вчиться на лікаря. А меншій шість років. Ми досі не наважилися сказати їй про смерть тата. Вона його дуже любила.

Я жила спочатку в сім’ї своєї невістки, яка також переїхала у Кам’янське. Місяць тому привезли мого рідного дядька, який не може самостійно пересуватися і страждає від нічних нервових припадків. Тоді я зрозуміла, що потрібно з’їжджати з ним на квартиру, бо з невісткою нас і так було восьмеро. Мені дорого обходиться оренда житла. Матеріальне становище значно погіршилося, а за моральне й говорити нема чого. Я вже не пам’ятаю, коли нормально спала. Хронічні хвороби загострилися. 

У мене є донька. Вона живе в Донецьку зі своїм чоловіком і дитиною. Я їх уже шість років не бачила. Відчуваю себе покинутою. Хоча дядьку я дуже потрібна. Без мого догляду він не проживе.

У моєму будинку всі вікна вилетіли, двері та ворота понівечені, паркан і дах побиті. Але все це не має значення, коли в мене немає сина. Він був дуже добрим і порядним. Допомагав літнім людям і нашим воїнам.

Коли жила в селі, не було газу, світло – з перебоями. Як почалася стрілянина, стало страшно. Діти першими виїхали, а я вважала, що зможу витримати. Потім з’явився стрес. Я ходила ночувати то до кумів, то до сусідів. Не могла сама залишатися вдома, бо здавалося, ніби хтось стукає у вікна й двері. А то було таке відлуння від обстрілів. Потім син домовився з товаришем, щоб той мене вивіз. У мене були запаси продуктів. Я залишила їх сусідам, а сама приїхала сюди з однією сумкою. Котика й досі доглядають сусіди, а собачка померла у грудні, одразу після смерті моєї мами.

Хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Я дуже хочу додому, але не знаю чи буде куди повертатися.